Слава ЗСУ!

— Граф Едмунд Краєвський,— відповів приїжджий,— прошу у вельможного пана маршалка гостинності.

— А звідки граф прибув, куди правиться й чого? — допитував маршалок далі.

— З Кракова до графа Ржевуського³³ в Київ з дорученням князя Огінського.

Ця відповідь спантеличила маршалка.

«Поважна особа! — подумав він.— Ніяково одігнати, та все ж таки... хто його знає? Немов і небезпечно, хоч з вигляду, без сумніву, граф».

— Ось що, ²⁰ вацпане,— звернувся він тихо до управителя,-— пошли зараз когось па башту, нехай пильно огляне ^околиці, чи не приховалася десь ватага?

— А ще, ясновельможний пане, пошлю й верхівця облетіти поблизу всі улоговинки й яруги.

— Досконале.

— Ne refusez donc pas, cher marechal! * — гукнув граф.

Ця французька фраза остаточно заспокоїла пана Фінгера,

але він все-таки ще не зважувався дати наказ опустити міст.

— З великою радістю! — крикнув він теж у віконечко.— Граф — дорогий гість... весь мій двір до його послуг... Але часи тепер такі страхітливі, що його графська мосць пробачить, звичайно, затримку й зайву обережність... mais que faire?.. ²¹ Я попрошу графа, щоб він передав у віконечко зброю свою і свого челядника, а потім, уїхавши в браму, дозволив би себе оглянути й обшукати слугу... Зброю буде зараз же повернуто.

— Згоден! — безтурботно засміявся приїжджий.

Тимчасом як тільки зачинилися двері за маршалком,

Розалія хутко підійшла до дзеркала й пильно себе оглянула. Правда, вона була трохи бліда й збентежена, але ця блідість не зменшувала її вроди. Легкий білий капот, що майже весь складався з вишивок і мережив, якнайліпше пасував їй,

надаючи ще більшої ефірності й ніжності її станові. Ледь поправивши хвилясті бандо свого чорного блискучого волосся, Розалія стала нетерпляче чекати повернення чоловіка.

«Хто цей граф? Молодий... Але чи вродливий? Куди їде? Може, з-за кордону?.. Сам... Шукає притулку... Це так поетично... і цікаво... Як у романі... Ох, чому ж вони не йдуть?»

Проте чекати довелося досить довго.

Але ось, нарешті, в сусідньому покої почулися гучні кроки і розмова двох чоловіків; в одному з них Розалія ту ж мить упізнала голос свого чоловіка; другий голос — дзвінкий, молодий,— належав, очевидно, гостеві.

Серце Розалії стиха тенькнуло в грудях...

Почувся стук у двері.

— Увійдіть,— відповіла Розалія.

Маршалок одчинив двері й пропустив поперед себе гостя — графа Краєвського, високого, стрункого красеня, чоловіка в самому розквіті літ. На ньому був бездоганний одяг: модні чоботи з закотами, дорожній сірий сурдут *з пелериною і висока біла мереживна хустина, що обкутувала* шию геть аж по самі вуха.. В руці гість тримав рукавички й дорогий хлист, і тільки пістолі біля пояса, що оперізував сурдут, порушували цілком елегантний і світський вигляд вродливця графа. Правда, всупереч моді, він носив ще вуса, але це маленьке відхилення надавало його мужньому й прекрасному обличчю ще більшої краси.

Легенький, ледь помітний рум’янець виступив на обличчі Розалії: такого красеня вона не сподівалась зустріти.

— Прости, моя крулево, що я привів пана грабя просто до тебе,— весело звернувся до дружини маршалок,— але з огляду на твою хворобу й, так би мовити, облогу,— хе-хе-хе! — нашої твердині...

— Це я мушу просити прощення у вельможної пані,— промовив граф, дуже зграбно вклоняючись,— за те, що дозволив собі так настійливо вимагати гостинності... Але кінь мій...

— Як може пан грабя так говорити! — перебила його з найчарівливішою усмішкою Розалія.— Ми завжди раді гостеві... Прошу пана грабя сідати і вважати, що він не в гостях, а дома.

— Цілую ручки ясної пані! — відповів граф, ще раз уклоняючись і обережно приторкаючись устами до простягнутої йому прегарної ручки.

Розалія сіла на канапу, гість і маршалок посідали в крісла.

— Якій щасливій нагоді ми завдячуємо тим, що бачимо в себе пана грабя? — звернулась Розалія до графа.

— Власне, сюди, в ці краї, завела мене шляхетська примха. Бачите, вельможна пані, я їду з Кракова від князя Огінського до графа Ржевуського, але, звичайно, шановному панству відомо про витівки цього шельми Кармелюка?

Маршалок тільки махнув рукою, а Розалія глумливо посміхнулася.

— Так от,— вів далі граф,— хоч маєтності мої не тут, а на Волині, але, почувши стільки розмов про цього підлого хлопа, я вирішив завернути сюди, щоб узяти участь у панському рушенні й, так чи інакше, а спіймати пса!

---

 20 Не відмовляйте, дорогий маршалку! (Франц.)

 21 Але що робити? (Франц.)