Слава ЗСУ!

— Чи є хтось у домі з вірних слуг або панів? — звернувся офіцер до солдатів.

Точно так, ваше благородіє, валяється там одна стара жінка: так одшмагали її каналії!

— Ну, гаразд, не відступати звідси!

Офіцер пішов кудись.

Через кілька хвилин нападники відійшли.

— Щось .затівають! — тихо промовив Андрій.

— Чи не хочуть викурити нас, наче бджіл? — зауважив Явтух.

— Ні, будинку не підпалять! — заперечив Андрій.

— А може, думають виманити в сад? — спитав один із хлопців.— Бач, відійшли всі од вікон!

— Ні! Вони всі сюди навалились, на двері. На допомогу, хлопці! — тихо скрикнув Явтух.

Справді, облога посилилась; сокири й ломи застуками з такою силою, що Андрій і його товариші ледве розрізняли власні голоси.

— Сюди, на допомогу! Держи! Держи! Дивись за вікнами! Живими не здаватися! — хрипів Андрій, напружуючи останні сили.

XXI

Хлопці кинулися до дверей, зрідка поглядаючи в дзеркало, в якому відбивалися й вікна, і найближча частина саду. Нападники накидалися на двері з дикою лютістю, обложені хрипіли, навалюючись на них з одчаю останніми силами.

Захоплені обороною, оглушені гуркотом ударів, Андрій і товариші його й не помітили, як трюмо, що було коло протилежної стіни, помаленьку повернулося і в цей отвір прокралися десять озброєних солдатів і зразу ж кинулись із-за спини на оборонців дверей — переранених гайдамаків. За ними кинулися й інші.

Приголомшені цим несподіваним нападом, Андрій і його товариші рвонулися були захищатися, але солдати, які навалилися з-за спини, не дали їм можливості навіть обернутися. Від несподіваного удару меблі, які навалили гайдамаки коло дверей, впали, а з ними впали і Андрій та Явтух.

Майже тої ж миті повалились і двері, і в них удерлися всі інші солдати, перекидаючи й розкидаючи по кімнаті нагромаджені коло дверей меблі.

— В’язати живих! — крикнув офіцер.— їм на кобилі буде почесна смерть!

У кімнату ввійшов начальник загону.

— Піхто не втік? — звернувся він до солдатів.

Ні, ніхто, ваше благородіє.

— Ти дивись: тільки четверо, а наробили такого клопоту!

— Коли б не обман, живих нас не взяли б! — прохрипів Андрій, ледве вимовляючи слова.

— Го-го! Та ти хто такий будеш? — підійшов капітан до зв’язаного Андрія.

— Кармелюк! — відповів коротко Андрій.

— Брешеш, собако! — капітан штовхнув Андрія в бік ногою.

— Кармелюк,— вперто повторив Андрій.

— А ось зараз узнаємо. Приведіть сюди стареньку.

— Ваше благородіє, їм ніяк не можна! — відрапортував бравий вахмістр, вискакуючи наперед.

— Так їм ще гірше буде!..

— То принесіть!..

— Тягни стару, віслюче! — крикнув капітан і сердито тупнув ногою.

— Рад старатися, вашо благородіє! — відкарбував переляканий вахмістр, виструнчуючись, і зник у дверях.

Через хвилину він повернувся в супроводі двох солдатів, які тягли Феліциту попід руки.

Вигляд пишної панни був тепер воістину жалюгідний!

Зігнувшись наперед і ледве пересуваючи ноги, вона волоклася, голосно стогнучи й зойкаючи. Розтріпані кіски стирчали навколо червоного, розпухлого від крику й сліз обличчя; панчохи, посповзавши, теліпалися навколо ніг, зелененька спіднична була розірвана, і папна марно намагалася вирвати свою руку з рук солдатів, щоб поправити її.

— Що, бабусю, чи не цей господарював тут? — звернувся капітан до Феліцити, показуючи на Андрія.

Почувши слово «бабуся», панна миттю випросталась і кинула на зухвалого москаля погляд, сповнений вогненної злості, але відразу ж з голосним зойком повисла на руках солдатів.

— То що ж, цей? — удруге спитав капітан, не розуміючи вбивчого погляду Феліцити.

Панна перевела свій погляд на Андрія і зойк, роздираючи душу, вирвався з її грудей.

— Що, він? — звернувся до неї капітан.

— Ох! Він у грабя...

— Що? Зарізав, убив?..

— Він... разом з ним... Ох! — і панна, не договоривши, пустила під лоб очі й непритомна повисла па руках солдатів.

— Хе-хе! То, виходить, тут ще пташки з цієї ж клітки! Ну, ловіть решту, а цих — під потрійний караул! — скомандував офіцер і кинувся частиною загону в сад...

В затишному будиночку літинського благочинного отця Василя Капернаумського, з нагоди храмового свята, що збігалося з днем його народження, було досить гамірливо.

У вітальні, яка виблискувала натертою підлогою й вибіленими стінами, освітленій двома вікнами, що на них було повно наставлено герані й запашного ясмину, статечно сиділо на важких меблях з карельської берези інтимне товариство: родичі, свояки, близькі сусіди... Ще чекали на почесних гостей. На дивані з високою різьбленою спинкою й закрученими, у вигляді драконів, боками, під портретом господаря в оксамитовій скуфійці, що був почеплений між двома владиками, сиділа худенька матушка Меланія Стопневич; вона приїхала з своєю дочкою Олесею до далекого родича на свята й досі ще не могла оговтатись від пережитого страху в лісі; сліди нервового струсу ще лежали на її блідому обличчі. Поруч неї сиділа досить повна, в високому чепчику й у довгій шалі, матушка Парасковія, дружина місцевого священика; праворуч у глибокому кріслі возсідав сам господар, огрядний, сивоволосий,; з пухким, рум’яним обличчям, маленькими, хитренькими очицями й добродушною усмішкою; на ньому була фіолетова шовкова ряса і такого ж кольору оксамитова скуфійка; проти нього в кріслі, ніби тонув, згорблений, худий дідусь, отець Андрій, з сірим довгим обличчям і ріденькими пацьорками жовтаво-білої борідки. Ближче до покутя, що його прикрашали ікони із засвіченою перед ними лампадкою, коло трикутнього столика-косинця, на якому стояв ковчежець, помістився знайомий нам батюшка, отець Семен Дерлянський, який приїхав шукати в благочинного протекції для блудного сина.