Слава ЗСУ!

— Так, правда,— підтримав, немов прочумавшись, отаман.— Андрій чесно викопав свій обов’язок... Ти ж,. Дмитре, сам добре знаєш військову дисципліну. Наказ дано «в багнети» —і марш, не роздумуй! От і тут Андрій з товаришами прислужився добре всім і тобі теж: вони затримали ворожий загін і вам дали можливість відійти... Я не сподівався нападу вночі і велів ждати мене, і от вони не побоялися підставити під обух свої голови і тим урятувати товаришів і отамана!

— Правда, правда! — жваво загомоніли кругом.— Спаси

бі їм! Добрі вони, славні товариші!..

— Еге! — мотнув головою Дмитро.— Як подивлюся тепер, то чи не вийшов з мене самого дурень? їй-богу! Отаман це по справедливості, як по артикулу... А я, виходить, мозковинням сплохував... З’їла б його муха! То ти, брате Андрію з товаришами, пробачте мені на слові...

— Що ви, дядьку! — обізвалися задоволені похвалою отамана гайдамаки.

— Так от,— провадив Дмитро,— намагаючись загладити невигідне для себе враження.— Затривожився пан отаман, а за ним і ми всі... Стали думати й гадати, яким би манером урятувати з полону товаришів... Один з челяді мар-шалкової, Максим Грець, отой он білявий, що пристав до нас,— показав він порухом брів,— так він доповів тоді, що достеменно, мовляв, чув, як маршалок казав, що ескадрон уланів стоїть в Н., що частину його він викличе до себе, а частина там зостанеться, і що коли кош впіймають, то щоб везли до Літина, де буде й комісія. Батько наш, треба правду сказати, побивався за вами найдужче, ходив, руки ламав, а нарешті таки додумався: «Гайда,—каже,—в Руд^ ню, де ночують улани, ми до світанку ще встигнемо там бути...» — «А що,— питаю,— накажеш: позаколювати їх, як поросят?»—«Ні, мені треба,—каже,—добути їхній одяг...

і краще б тихцем добути». А наш фурман і обзивається: «У мене в тому селі кума є, то я спробую до неї прокрастися та разом з нею й пошастатись по хатах, де сплять солдати... а то й приятелі знайдуться... Панові Кармелюкові кожний же допомогти радий».-— «То чи не можна викрасти одягу і солдатського її офіцерського? — питає отаман.— Велике спасибі скажу...» Подалися ми до Рудні походом, прибули — ще Віз черкав боком край неба. Засіли в гайку, а білявого послали вивідати... Слухаємо — собаки загавкали й стихли... отже, вже там... Знову загавкали, і знову тихо... Ждемо й ждемо — ні духу... Уже й небо почало синіти, вже й хмарки почервоніли — а його нема та й нема! «Ну,—гомонимо,— нарізався, мабуть, бідолаха... пропав!» А він з іншого боку крадеться з кумою...

— І кума з ним? — здивувався Андрій.

— І кума,—усміхнувся Дмитро,—а в обох за плечима по оберемку...

— Солдатського одягу? — перепитав Андріїв товариш.

— Не тільки одягу, а всякої амуніції.

— От ловко! — підхопив Андрій.

— Чого й краще! — провадив Гнида.— Зраділи ми всі, а найдужче отаман: зараз же переодягся ротмістром, зве лі і*. переодягтися й нам... та привести ще за гай два драбиняки й дві тройки панських добрих коней... Все було зроблено,

_: як по щучому велінню, і ми вранці майнули перелісками до Літина; зупинившись у корчмі, недалеко від міста, смикнули оковитої в жида, підкріпилися таранькою, яйцями, салом, запили чорним пивом... а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає... Ну, а решту ви знаєте... Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.

— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.

Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне:

— Богу дякуйте!

А вечерю тільки тепер принесли кашовари в казанах і передали товаришам шпички, а ложку вже кожен витяг свою з кишені. Кашовари теж сіли в коло, і почалася дружня вечеря. Поки гайдамаки трапезували, із-за лісових ха-щів виплив окраєць місяця і блідим таємничим сяйвом облив і галявину, і енергійні постаті нічних бійців, чорні тіні яких лежали тепер на траві, немов багатопалі лапи якогось грізного страховища.

— А що нам, братове, далі робити? — подав голос Дмитро.— Хвалити бога, підкріпилися, козаче сонце зійшло, то пе вилежуватися ж у таку пору, а рушати в похід... Тільки куди тепер? Ось що!

— А куди скаже ,батько отаман...—відповіли всі дружно.

— Куди рада вирішить,— ухилився від прямої відповіді отаман.