Слава ЗСУ!

— Я чистив, паничу, — покірливо мовив Додо. — То він десь ізнов забруднився.

— Ану заткнися, поганцю! - крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником. — Як ти смієш розмовляти!

Додо був гарний на вроду волоокий мулат, на зріст достоту такий, як Анрік, з пишними кучерями, що спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров - це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.

— Паничу Анріку... — почав він.

Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив доти, аж доки геть засапався.

— Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!

— Паничу, — обізвався Том, — мабуть, він хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли вів його зі стайні. Він-бо такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.

— А ти припни язика, тебе ніхто не питає! — відказав Анрік.

Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, убрана до верхової їзди.

— Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка, - мовив він. — Посидьмо-но отут на лавочці, доки він приведе коня. Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.

— Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? — озвалася Єва.

— Лихий? Жорстокий? — зі щирим подивом перепитав хлопчик. — Про що це ти, люба Єво?

— Я не хочу, щоб ти називав мене «люба Єва», коли ти отаке чиниш, — сказала Єва.

— Сестричко, ти ж не знаєш Додо. Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня з нього так і пре. Ото єдина рада — зразу приструнить його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само і тато робить.

— Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.

— Ну, тоді цей старий мурин просто якась дивовижа! — мовив Анрік. - Додо починає брехати, тільки-но розтулить рота.

— Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.

— Слухай, Єво, ти так замилувана в тому Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.

— Та ти ж побив його ні за що!

— Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати хлости йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли тобі неприємно, я більше не битиму його при тобі.

Така обіцянка не вельми задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її перечування.

Невдовзі надійшов Додо з кіньми.

— От тепер, Додо, ти зробив усе добре, — сказав йому молодий господар уже прихильніше. — Ану йди потримай коника міс Єви, поки я підсаджу її на сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного муцика. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.

Анрік, що вельми пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.

Та Єва одхилилась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила:

— Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.

Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки йому спаленіли, на очі навернулися сльози.

— Додо, сюди! — владно гукнув йому панич.

Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.

— Ось тобі, Додо, — сказав Анрік. — Купиш собі цукерок.

І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Свою.

Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга — те, чого він потребував куди більше, — щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, відколи Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гожий вид, що добре пасував до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме присвоював хлопця.

Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кінця саду. Обличчя Огюстенове спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звикле:

— Оце, либонь, і є те, що зветься республіканським вихованням, га, Олфреде?

— Анрік — правдиве бісеня, коли скипить, — недбало відказав Олфред.

— Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? — сухо запитав Огюстен.

— Хоч як би я вважав, а з ним однак нічого не вдієш. Анрік — це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і побій йому ніколи не завадить.

— До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними та рівними»¹⁷.

---

 17 Слова з «Декларації прав людини та громадянина», проголошеної Французькою революцією 1789 року.