Слава ЗСУ!

— І звісно, то буде для тебе неабияка втіха! — неприязно й гірко озвався Сен-Клер.

Марі відкинулася в кріслі й затулила обличчя батистовою хусточкою.

Єва замислено переводила свої ясні голубі очі з батька на матір. То був спокійний, проникливий погляд людини, що вже не належить до цього світу. Вона очевидячки бачила, розуміла й належно цінувала всю різницю між ними.

Трохи перегодя вона поманила батька рукою. Сен-Клер підійшов і сів поруч неї.

— Тату, я дедалі знемагаю і певна, що скоро вже кінець. Мені треба дещо сказати й зробити, але ж ти й слова чути про це не хочеш. А цього ж однаково не відвернути. То прошу тебе, дозволь мені сказати тепер!

— Кажи, доню, кажи, - мовив Сен-Клер, прикривши очі однією рукою, а другою тримаючи рученьку Єви.

— Тоді нехай сюди прийдуть усі люди. Я маю щось сказати і їм, повинна сказати, — провадила Єва.

— Гаразд, — покірливо згодився Сен-Клер.

Міс Офелія послала по челядь, і незабаром усі зібралися в кімнаті.

Єва лежала, відкинувшись на подушки. Її коси вільно спадали на плечі, щічки паленіли густим рум’янцем, що прикро вирізнявся проти блідого, аж наче прозорого личка, худенького тільця й величезних незглибимих очей, які сумовито спинялись на кожному.

Слуги нараз принишкли, вражені цим видивом.

Євине натхненне личко, зістрижені довгі кучері, що лежали поруч неї, одвернуте обличчя батька, хлипання Марі — все це миттю зворушило їхні добрі та чутливі од природи душі. Заходячи до кімнати, вони перезиралися між собою, скрушно зітхали й хитали головами. Тиша була така, як на похороні.

Єва підвела голову й обкинула кожного довгим проникливим поглядом. Усі стояли пригнічені та зажурені. Деякі з жінок затуляли обличчя фартухами.

— Любі мої друзі, — мовила Єва, - я просила, щоб ви всі прийшли, бо я люблю вас. Я люблю вас усіх і хочу з вами попрощатися... Я залишаю вас. Десь тижнів за два ви мене більше не побачите...

Тут мову дівчинці перепинили тужні вигуки, жалощі й ридання, що вихопились разом з усіх грудей і заглушили її кволий голос.

Єва трохи почекала, а тоді як могла гучніше промовила, аби всі почули її за тим тужінням:

— Якщо ви мене любите, то не перебивайте...

— Аякже!.. Звісно, що любимо!.. Хай вас Бог береже!.. — однодушно озвалися всі.

— Так, я знаю, що любите. Ви всі завжди були до мене добрі, і я хочу залишити вам щось на спомин про себе. Я подарую кожному з вас свій кучерик, аби ви щоразу, як поглянете на нього, згадували, що я вас любила...

Годі змалювати ту сцену, коли всі вони зі слізьми на очах обступили свою маленьку господиню, щоб узяти з її рук цей дарунок, який був для них останнім знаком її любові. Вони, плачучи, уклякали перед нею на коліна, цілували край її убору, щиро й гаряче благословляли її.

Кожному, хто отримував свій дарунок, міс Офелія робила знак вийти з кімнати, боячись, щоб надмірне збудження не зашкодило хворій дитині.

Нарешті біля Єви зосталися лиш Том і няня.

— Ось, дядечку Томе, — мовила Єва, — поглянь, який гарний для тебе кучерик!.. А оце тобі, моя добра, люба, мила няню! - додала вона, ніжно обіймаючи свою стару мамку.

— Ой панночко Єво, та як же я без вас житиму!- вигукнула віддана служниця. - Воно ж наче кінець світу, як вас не стане! — І няня гірко заридала.

Міс Офелія лагідно вирядила її і Тома з кімнати й думала, що вже по всьому. Та, обернувшись, раптом побачила Топсі.

— А ти звідки взялася? — суворо запитала вона.

— Я весь час тут, — відказала Топсі, витираючи сльози з очей. —

О панночко Єво, я завше була така погана! Та, може, ви дасте й мені одного кучерика?

— Авжеж, бідна Топсі! Звісно, що дам. Ось на... Як подивишся на нього, так і згадай, що я любила тебе й хотіла, щоб ти була хороша дівчинка!

— Ой панночко Єво, я так стараюся! — поважно промовила Топсі. — А як же воно тяжко бути хорошій! Либонь, це тому, що я не звикла, от правда!..

Топсі затулила обличчя фартушком, і міс Офелія тихенько вивела її з кімнати. Виходячи, дівчинка сховала дорогий дарунок на грудях.

Повернувшись до кімнати, міс Офелія зачинила двері. Протягом попередньої сцени ця поважна жінка й сама втерла не одну сльозу, але турбота про маленьку племінницю була для неї понад усе.

Сен-Клер увесь час сидів у тій самій позі, прикривши очі рукою. Він не зрушився й тоді, коли всі пішли з кімнати.

— Тату! — мовила Єва, лагідно торкнувшись його руки.

Він аж стенувся, але нічого не відповів.

— Любий тату! — знову сказала Єва.