Слава ЗСУ!

Міс Офелія теж перечувала втрату, але в її доброму та щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якіша, лагідніша і хоч так само ретельно пильнувала всіх своїх обов’язків, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що недаремно питається ради в свого серця. Ще з більшим запалом узялась вона навчати Топсі, вже не сахалася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, мовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і

вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на праву путь.

Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки спричинили в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі, безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.

— Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! — сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.

— Не чіпайте, міс Розо! - відказала Топсі, пручаючись. - Не ваш це клопіт!

— Ану не огризайся!— гримнула Роза. - Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!

І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.

— Вона щось украла! - сказала Роза.

— Неправда, нічого я не крала! — заволала Топсі, гірко ридаючи.

— Ану дай мені, що там у тебе є, — рішуче звеліла міс Офелія.

Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.

Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник — подарунок Єви — і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.

Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.

— Чому ти загорнула книжку в оце? — спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.

— Тому... тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! — сказала Топсі.

Нараз вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтишимим плачем.

То було дивне видовище, смішне й зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який злотистий кучерик — і гіркі сльози Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.

— Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! — сказав він.

Згорнувши все докупи, він кинув пакуночка їй на коліна, а

відтак узяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.

— Я таки думаю, що ви зробите з неї людину, — мовив він, киваючи пальцем через плече. — Будь-яка душа, здатна до правдивого жалю, так само здатна й до добра. Ви вже постарайтеся задля неї.

— Дівчинка дуже змінилася на краще, — сказала міс Офелія. — Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене, — додала вона, поклавши руку йому на плече, — я хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина — вам чи мені?

— Та я ж подарував її вам, — одказав Сен-Клер.

— Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право, — не вгавала міс Офелія.

— Ого, сестрице! — мовив Сен-Клер. — Ви хочете стати рабовласницею!

— Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лиш для того, щоб я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.

— Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього попустити.

— Ви б не жартували, а добре подумали, - сказала міс Офелія. -Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її од згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або ще якого там папера.

— Ну гаразд, — мовив Сен-Клер, — напишу.

Він сів і розгорнув газету, наміряючись читати.

— Але я хочу, щоб ви зробили це зараз, — наполягала міс Офелія.

— До чого такий поспіх?

— Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз, -сказала міс Офелія. — Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.

Сен-Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.

— Та що це ви, далебі! — мовив він. — Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так настаєте з ножем до горла!

— Просто я хочу бути певна, — сказала міс Офелія. - Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.