Слава ЗСУ!

І жінка засміялася гірким нестямним сміхом, що моторошною луною розлігся по старій, напівзруйнованій коморі.

Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.

Жінка суворо провадила далі:

— А оті жалюгідні ниці тварі, з якими ти працюєш, — чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони геть усі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, аби порятувати їх від побою.

— Нещасні створіння! — мовив Том. — А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе — жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Геть усе втратив я на цьому світі... І все ж я не можу стати лихим та бездушним!

— Ой, годі вже, — мовила Кассі. — Не від тебе першого я таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж... А що воно дасть? Ти мусиш скоритися, а ні — то тебе поволі замордують.

— Ну що ж, тоді я радніший померти! — сказав Том. — Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однак помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..

Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.

- А може, його правда, - прошепотіла вона сама до себе. - Адже тим, що скорилися, не зостається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема!., нема!., нема!.. А ота дівчина... їй стільки ж років, як було мені... Ось ти бачиш мене тепер, — швидко заговорила вона до Тома, — бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади — як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівав наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під помаранчевими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого. А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька. Він помер зовсім нагло, і коли взялися давати лад маєтності, то побачили, що її навряд чи вистачить на виплат боргів. Кредитори переписали майно і залічили туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільного листа, але так і не встиг, отож мене й оцінували. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько мався зовсім добре — він став одною з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.

Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися ніби негаразд, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого залишили полагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика - такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувалася самітною та нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як я поїхала до школи, що віддавна мене кохає і хоче бути моїм другом і заступником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього, бо покохала його. Покохала!.. - мовила вона й на мить спинилася. -О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і шляхетний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже — мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла, ні в чому не могла б йому суперечити.

Лиш одного я бажала — щоб він одружився зі мною. Я думала, що коли він справді кохає мене так, як каже, і має за дружину, то й сам захоче взяти зі мною шлюб і дати мені волю. Та він переконав мене, що це неможливо, що коли ми будемо вірні одне одному, то воно вже наче шлюб перед Богом. І справді — хіба не була я дружиною цьому чоловікові? Хіба не була я йому вірна? Цілих сім років я ловила кожен його погляд і порух, тільки на те й жила, щоб давати йому втіху. А коли він хворів на жовту пропасницю, я три тижні не відходила од нього ні вдень, ні вночі — давала ліки, робила геть усе, що було треба. Потім він називав мене своїм добрим янголом і казав, що я врятувала йому життя.