Слава ЗСУ!

Довідавшись од Тома Локера, що в Сандаскі на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі розважили за краще поділитися. Джим зі своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезено й Джорджа та Елізу з дитиною і приміщено в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.

І ось минула ніч, і над ними зійшла ясна вранішня зоря — зоря волі. Воля! Чудсційне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з^£поміж інших наймень і красних виразів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте це слово, за яке проливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?

Та коли це слово таке заповітне й дороге для цієї нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього-от молодика, в жилах якого тече дещиця африканської крові, а в очах палає чорний огонь, — для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків во-

¹ Ідеться про війну за незалежність (1775—1783 pp.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців.

ля означала право нації бути незалежною. Для нього вона - право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю та боронити її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.

Ось які думки вирували у Джорджевій душі, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і наглядав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання, — вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше переїхати озеро.

- А тепер кучері, - мовила Еліза, стоячи перед люстром і розпускаючи свої пишні шовковисті коси. - Трохи навіть жаль бере, правда, Джордже? — додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою. -Шкода відрізати, га?

Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів. Еліза повернулася до люстра. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.

- Ну, от і по всьому, - сказала вона, беручи в руки головну щітку. - Тепер лиш трохи причепурити... Подивись, який гарненький хлопчина! - зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя їй трохи зашарілось.

- Ти завжди гарненька, хоч як уберися, — відказав Джордж.

- Чого ти такий невеселий? — спитала Еліза, приклякнувши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку. — Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Лиш один день і одна ніч переїзду озером, а тоді... О, тоді!..

- Ах, Елізо! — озвався Джордж, пригортаючи її до себе. — Отож-то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, вже сливе бачити мету — і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!

- Не бійся, — з надією в голосі мовила вона. — Коли вже доля сприяла нам добутись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.

- Ти просто чудо, Елізо!- вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її. — Та скажи мені... О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?

- Я певна цього, Джордже, — відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії. -Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вимкнемося з неволі.

- Я вірю тобі, Елізо, — мовив Джордж, нараз підводячись. — Ходімо, час вирушати... А справді, — додав він, трохи одхиливши її від себе й замилувано дивлячись на неї, — з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так... трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька...

Але от-от має приїхати повіз. Цікаво, чи місіс Сміт уже обладува-ла Гаррі?

Двері відчинились і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перебраного за дівчинку.

- Ач яке гарнюсіньке дівча!— мовила Еліза, повертаючи його на всі боки. - Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?

Хлопчик стояв, похмуро дивлячись із-під темних кучерів на чудно вбрану матір, і не озивавсь ані словом — лиш подеколи тяжко зітхав.

- Гаррі впізнав свою мамуню? - запитала Еліза, простягаючи до нього руки.

Малий боязко вчепився за жінку, що привела його.

- Годі-бо, Елізо, не треба ластитись до нього. Ти ж знаєш, що його повезуть осібно від нас, — сказав Джордж.

- Твоя правда, це не розумно, - погодилась Еліза. - І все ж мені прикро, що він од мене одвертається... Ну, ходім. Де мій плащ? Ага, осьде. Як його надягають, Джордже?

- Отаким робом, - сказав чоловік, накинувши плаща на плечі.