Слава ЗСУ!

— Агов, Джиме-Галченя! - мовив містер Шелбі, а відтак свиснув і кинув хлопчикові гроно родзинок. - Ану держи!

Малюк чимдуж скочив уперед і вхопив датку. Господар засміявся.

— Ходи-но сюди, Джиме-Галченя, — мовив він.

Хлопчик підійшов, і господар погладив його кучеряву голівку, а тоді поплескав підборіддя.

— А тепер, Джиме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати і танцювати.

Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед нефів, супроводжуючи спів кумедними рухами рук, ніг і всього тіла, і все те в несхибному ритмі мелодії.

— Браво! — вигукнув Гейлі, кидаючи йому чвертку помаранчі.

— Ну, а тепер, Джиме, покажи, як ходить дядечко Куджо, коли в нього ревматизм, — сказав господар.

Гнучке хлопчикове тільце нараз немовби скоцюрбилось і задуб-ло, на спині випнувся горб, і, спираючись на господареву тростину, він зашкутильгав по кімнаті, болісно викрививши обличчя й спльовуючи на всі боки, достоту як старий дідуган.

Обидва чоловіки голосно зареготали.

— Браво! Знаменито! Оце то малий! - примовляв Гейлі. - 3 цього пуцьверінка будуть люди, щоб я так жив... А знаєте що? — раптом сказав він, плеснувши містера Шелбі по плечу. — Докиньте мені малого, і хай буде по всьому... отак. Ну що, хіба це не по справедливості?

Об тій-таки хвилі двері безгучно розчинились, і до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять.

Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, аби допевнитись, що то його мати. Ті самі незглибимі темні очі під довгими віями; ті самі пишні й шовковисті чорні кучері. Легкі рум’янці на її смаглявому обличчі враз проступили дужче, коли вона побачила незнайомого чоловіка, що пильно й зухвало розглядав її, не приховуючи свого захоплення. Сукня на ній була як облипла й вигідно окреслювала її зграбну статуру. Тендітні руки й стрункі ноги також не уникнули гострого ока торговця, що звик за одним поглядом складати ціну гарному людському товарові.

-- Чого тобі, Елізо? — спитав господар, коли вона зупинилась і нерішуче поглянула на нього.

— Даруйте, пане, я шукала Гаррі.

Хлопчик підскочив до неї, показуючи свої набутки, що їх поскладав у пелену платтячка.

— Ну, то забирай його, — сказав містер Шелбі.

Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.

— Бий мене сила Божа! — вигукнув торговець, у захваті обертаючись до-господаря. — Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані хоч сьогодні можна хапнути ціле багатство. Я ж бо сам бачив, як там платили по тисячі й більше за жінок, аніскілечки не кращих.

— Я не хочу заживати на ній багатства, — сухо відказав містер Шелбі і, щоб змінити тему розмови, відкоркував ще одну пляшку вина й спитав гостя, як воно йому смакує.

— Пречудове, добродію!.. Перший ґатунок! — сказав торговець, а відтак, запанібрата поплескуючи містера Шелбі по плечу, знову повів своєї: — Ну, то скільки ви хочете за цю молодичку? Що я маю дати? Яка буде ваша ціна?

— Містере Гейлі, я не продаю її, — відказав Шелбі. — Моя дружина не розлучиться з нею, хоч би її оцінили на вагу золота.

— Ет, жінки завше таке кажуть, бо не годні рахувати. А тільки-но розтлумачте їм, скільки годинників, страусового пір’я та всіляких там брязкальців можна купити за ту вагу золота, і вони миттю заспівають іншої. Ось як я це розумію.

— Кажу я вам, Гейлі, про це годі й балакати. Коли вже я сказав ні, то значить ні, — рішуче промовив Шелбі.

— Ну гаразд, а хлопчиська все ж віддасте? — спитав торговець. — Погодьтеся, що я заправив з вас по-божому.

— Та навіщо вам, скажіть, знадобився цей малюк? — запитав Шелбі.

— Бачте, я маю одного приятеля, що прибрав собі таке діло: скуповує гарних хлопчиків і вирощує їх на продаж. То панський товар -їх продають у лакеї до великих багатіїв, що мають грошву на таких красунчиків. Вони ж бо полюбляють у господі гожих молодиків — щоб відчиняли їм двері, прислуговували коло столу, доглядали їх. Отож і ладні платити за них грубі гроші. А це мале бісеня таке кумедне, та ще й до музики хист має — одно слово, товар що треба.

— Не хотів би я його продавати, — замислено мовив містер Шелбі. — Річ у тім, добродію, що я маю людяну душу й мені страх як прикро розлучати хлопчика з матір’ю.

— Он як?.. Далебі, що ж тут дивного... Я вас чудово розумію. То неабияка халепа — мати справу з жінками. Терпіти не можу, коли вони починають скиглити й верещати. Воно таки з біса неприємно, але я, дрбродію, в цьому ділі завше обходжуся без них. Чом би й вам не відпровадити цю молодичку десь-інде, хоч би на який день, а мо’ й на тиждень? Ми б тим часом тихенько все облагодили, а тоді нехай вона собі вертається. Ваша жінка може подарувати їй якісь там сережки, чи нову сукню, чи ще який дріб’язок, і вона враз про все забуде.