Слава ЗСУ!

— Яка ганьба! — вигукнув він, стискаючи кулаки. — Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..

— Ні-ні, паничу Джордже! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.

— Ну, гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки — чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!

— Даремно ви так, паничу Джордже.

— Не можу я цього знести! Кажу я тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе, — раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду, — я привіз тобі свій долар!

— Та що ви, паничу Джордже! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! — зворушено відказав Том.

— Ні, ти візьмеш його! — наполягав Джордж. — Ось поглянь... Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди шнурка, аби ти міг носити його на шиї, так щоб ніхто не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе... Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність!

— Ні-ні, паничу Джордже, не треба. Мені від того добра не буде.

— Ну гаразд, хай по-твоєму, — мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурка з доларом. — А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід. І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю допіру балакали про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.

— Ой паничу Джордже, негоже так говорити про батька!

— Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?

— А тепер, паничу Джордже, послухайте мене, - мовив Том. — Будьте завше добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордже, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?

— Так, дядечку Томе, — поважно відказав Джордж. — Я буду доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої допіру вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по-людському!

97

Тим часом у дверях кузні з’явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.

— Слухайте, пане добродію, — згорда мовив до нього Джордж, -ось я розкажу батькові і матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.

— Зробіть ласку, - озвався торговець.

— Либонь, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! — сказав Джордж.

— Допоки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не згірший од вас, - відрубав Гейлі. — Що купувати, що продавати — однаково мерзота.

— Я ніколи не робитиму ні того, ні того, як виросту, — мовив Джордж. - Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.

Джордж випростався в сідлі й огледівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кен-туккі.

— Ну що ж, прощавай, дядечку Томе, — сказав він нарешті. -Вище голову, не журись!

— Прощавайте, паничу Джордже, — озвався дядечко Том, зами-лувано дивлячись на нього. — Щасти вам доле!.. Небагато таких у Кентуккі, як ви, далебі! — мовив він од щирого серця, коли простодушне хлоп’яче обличчя зникло з очей.

Джордж був уже далеко, а Том усе дивився йому вслід, аж поки завмер ген-ген стукіт копит його коня — останній згук рідного краю. Та на серці Томові потепліло, неначе зігрів його отой неоціненний долар, почеплений йому на шию дитячими рученятами. Том підніс руку і притиснув ту пам’ятку до грудей.

— Ну ось що, Томе, — сказав Гейлі, підходячи до візка й кидаючи в нього наручні. — Я не збираюся тебе кривдити і взагалі не маю звичаю кривдити своїх негрів. Але щоб ти знав: будеш сам по-доброму, то й тобі буде добре. Я ніколи не утискаю своїх негрів і роблю для них усе, що можу. Отож сідай собі зручніше і не думай навіть зі мною хитрувати. Всі ваші муринські штуки я знаю пречудово, і мене ними не зведеш. Якщо мої негри сумирні і не пробують тікати, їм живеться незле. Ну, а як ні — тоді вже хай нарікають на себе, я тут ні до чого.