Слава ЗСУ!

Серед подорожніх на пароплаві був один багатий та великород-ний молодий пан, обиватель Нового Орлеана, на прізвище Сен-Клер. З ним їхала маленька дочка, років п’яти—шести, що нею опікувалася поважна дама — як видно, їхня родичка.

Дівчинка часто впадала Томові в око. Вона була з тих жвавих непосид, яких вдержати на місці не легше, аніж сонячного зайчика чи легкий літній вітерець. До того ж, раз побачивши, її годі було забути.

Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Сповнена чарівливої грації, вона скидалася на неземне, казкове створіння. Личко її вабило не так своєю довершеною вродою, як ди-

вовижною, мрійливою одухотвореністю, що вражала навіть людей грубих і нечутливих, хоч вони й самі того не усвідомлювали. Зграбна голівка, шляхетний вигин шиї та обрис плечей, пишні золотисто-ка-штанові кучері над високим чолом, глибокі й розумні фіалково-голубі очі, відтінені довгими віями, - все це вирізняло її з-поміж інших дітей і привертало до неї замилувані погляди. Вона й хвилини не сиділа на місці і легко, мов пір’їнка, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на рожевих вустах, завжди щось тихенько собі наспівуючи, немов у щасливому сні. Батькові й поважній доглядачці весь час доводилось шукати дівчинку, та навіть коли вони її врешті знаходили, вона тут-таки щезала знову. Та хоч би що вона виробляла, жоден і разу не насваривсь на неї ані словом, отож вона й далі гасала собі як хотіла по всьому пароплаву. Завжди вдягнена в біле платтячко, вона, мов легенька хмаринка, з’являлась то тут, то там, і ніде до неї не брався ніякий бруд. Не було такого куточка нагорі чи внизу, де не мелькала б її чарівна золотиста голівка та незглибимі голубі очі.

Кочегар, на хвильку розігнувши спину, аби втерти піт з чола, часом переймав зачудований погляд тих очей, втуплених в огненні надра печі, а тоді вони з.ляком і жалем зверталися на нього, ніби йому загрожувала хтозна-яка страшна небезпека. Часом і стерновий на мить спиняв своє колесо й усміхався, забачивши у віконці перед себе ту гарненьку голівку. Непрохані лагідні усмішки закрадались і на інші суворі обличчя щоразу, як дівчинка з’являлася десь поблизу, а коли вона безбоязно потикалась у небезпечні місця, зашкарублі, вмазані в сажу руки-мимохіть тяглися до неї, аби вберегти її від біди.

Добрий та чутливий, як і всі його одноплемінці, Том завжди горнувся душею до дітвори. Отож і тепер він з дедалі більшою цікавістю придивлявся до цієї маленької істоти. Вона здавалась йому особливим, мало не потойбічним створінням, і коли її голубі очі боязко визирали на нього з-за паки бавовни чи в прогалину між ящиками, він майже вірив, що бачить перед собою янгола небесного.

Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в залізо невільники Гейлі. Посмутніла на виду, вона тихо скрадалася між ними й дивилась на них з непорозумінням і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а відтак, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з’являлася поміж них з пойними руками солодощів, горіхів та помаранч, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала.

Том довго наглядав, перше ніж зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок — то на них він був просто-таки непереверщений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різноманітних забавок, що їх він ще вдома призапасив для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став видобувати їх одну по одній, аби започати знайомство та приязні стосунки.

Хоч яка велика була спокуса, та попервах дівчинка трималася нашорошено, і присвоїти її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх од Тома боязко й непевно. Та зрештою він таки здобув її довіру.

— Як панночку звуть? — спитав Том, розваживши, що таке запитання вже цілком на часі.

— Єванжеліна Сен-Клер, - відказала дівчинка. — Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?

— Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.

— Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався, — мовила Єва. — А куди ти їдеш, дядечку Томе?

— Не знаю, панночку Єво.

— Не знаєш? - здивовано перепитала Єва.