Слава ЗСУ!

— Та ти ж і репетуєш, Томе! - сказав один. - Дуже забився?

— Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? А нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди наниз. Отоді б я на них подивився!

На превелику силу поваленому героєві допомогли звестися на ноги й, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.

— От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут-о, щоб спинити цю кляту кровотечу!

Джордж визирнув із-за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та по двох чи трьох невдалих спробах він заточився і важко гепнувся на землю.

— Тільки б він не помер! — мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту прояву.

— А чому б ні? — озвався Файнес. — Було б йому по заслузі... Е, та вони, либонь, хочуть його покинути! - додав він.

Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.

Коли верхівці зникли з очей, Файнес і собі заворушився.

— Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішки, - мовив він. — Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди возом. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над’їде. От аби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до осади нам лишилося всього-то зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не здогнати.

Повернувшись до огорожі, вони забачили одцалік на дорозі свою будку, що їхала назад у супроводі кількох верхівців.

— Онде вони - Майкл, Стефен і Амарая! - радісно вигукнув Файнес. — Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.

— Тоді постривайте, - мовила Еліза, - й допоможіть цьому невдасі. Він так страшно стогне!

— Давайте піднімемо його і покладем на воза, — підтримав її Джордж.

— І повеземо лікувати до квакерів! — докинув Файнес- Оце то чудасія! А втім, про мене хай і так. Ану дайте я на нього гляну!

І Файнес, що за свого лісового мисливського життя набув деяких необхідних навичок у хірургії, уклякнув біля пораненого й узявся ретельно його оглядати.

— Мерксе... - кволим голосом обізвався Том. — Це ви, Мерксе?

— Та ні, друже, начебто не він, — сказав Файнес. — Твій Меркс більше дбає за свою шкуру, аніж за тебе, його вже тут і сліду нема.

— Мабуть, оце мені й капут, — мовив Том. — Ач, клятий собака, покинув мене здихати самого! Моя бідна стара мати завше казала, що отакий і буде мій кінець.

— Ой-ой! Ви чуєте, що каже цей сердега? Він теж має неньку! -подала голос стара негритянка. — Чи ж можна його не пожаліти!

— Тихо, тихо, друже, не шарпайся і не рикай, — сказав Файнес до Тома, що стенавсь од болю й відштовхував його руку. — Якщо я не спиню кровотечу, тобі таки буде капут.

І він заходився лаштувати нехитрий завій зі своєї хусточки та іншого надобу, що знайшовсь у його супутників.

— Це ти скинув мене туди, — ледве видушив із себе Том.

— Ну звісно. А то б ти сам поскидав нас наниз, ось воно як, — відказав Файнес, нахилившись, щоб перев’язати йому рану. — Лежи, лежи, мені треба закріпити пов’язку. Ми не маємо на тебе зла й не зробимо тобі нічого лихого. Ось зараз одвезем тебе в один дім, і там тебе доглядатимуть не згірш, як у рідної мами.

Том застогнав і склепив очі. У таких людей, як він, мужність і сила - речі несталі, що часто спливають разом із кров’ю. Отож і цей велет мав тепер доволі жалюгідний та безпорадний вигляд.

Тим часом над’їхала підмога. З воза повиймали сідалки, на поденні намостили згорнуті буйволячі попони, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Поки його піднімали, він зовсім зімлів. Жаліслива стара негритянка сіла просто на поден-ня й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джим примістилися, хто де міг, і віз рушив уперед.

— Що ви скажете про його рану? - запитав Джордж, що сидів спереду, поруч із Файнесом.

— Йому пробило тільки м’якуш, хоч і досить глибоко. Одначе всі оті переверти, коли він летів зі скелі, не дуже-то пішли йому на користь. Надто багато крові з нього витекло, от він і охляв. Та все воно минеться і, може, хоч дечого його навчить.

— Я радий це чути, — сказав Джордж. — Мене б завжди гнітила думка, що я заподіяв йому смерть, хай навіть і справедливо.

— Еге ж, — потакнув Файнес, — убивство — то страшна річ, хоч про кого б ішлося — про людину чи тварину. Свого часу я був знаменитий мисливець, то, скажу тобі, не раз бачив, як дивиться перед смертю підстрелений олень. Так він на тебе дивиться, аж сам собі гидкий стаєш, що ти його вбив. А людину вбити ще страшніше...