знайди книгу для душі...
На порозі з’явився здоровезний дядько.
- О, у тебе гості! - хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду. - Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.
- По що? - здивувалася хазяйка.
- Побачиш, - хитнув головою дядько. - Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.
- Тьху ти! - плюнула вона.
- Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти! - дядько обернувся до Тарасика. - Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!
Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.
- Що за один?
- Та! - вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти? - спитав він у свою чергу.
- З міста, - промимрив хлопець.
На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.
За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.
- Ходімо! - виголосив той, що без смолоскипа. - Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.
- Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.
Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.
- Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти. - Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.
На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.
Церква стояла на краю села. Там вже було людно.
- Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.
Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.
Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.
Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.
Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:
- А ти кров пив?
- Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами. - Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.
Люди похапцем хрестилися.
- А тебе мамка з татком вчили?
- Та вцили з.
- А що вчили?
- Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.
Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.
- А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.
- А холєру наводить вчили?
- Вцили, - погоджувався хлопець. - І холєру вцили.
Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:
- А ще в нас у селі опирі є? - Є, охоче кивав хлопчик. - Є, я вам показу.
В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.
- Всі тут? - спитав сивий дядько нарешті.
- Всі, - впевнено відгукнулися від дверей. - Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.
- Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.
- Люди добрі! - почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві. - Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги. - Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі? - голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом. - Смерть.
anonymous16572 07.11.2014
Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.