Слава ЗСУ!

Один раз заходила Оленка, начебто щось спитати у Космонавта, але насправді перевірити, як я. А я з кожною хвилиною набирався сил, і здавалося, що тільки вирвусь на волю, то дремену, і ніхто не зупинить.

Так довго ще ніколи не тяглася перерва між обідом та вечерею. Останню годину я вже просто втратив терпець, вкотре подумки міряючи дорогу від палати до воріт лікарні. Я щохвилини дивився на годинник, але той, здавалося, зупинився. І от нарешті Космонавт задзеленчав своєю ложкою, збираючись. Я напружився, наче бігун перед стартом. Треба було дочекатися, поки мені принесуть порцію, а тоді миттєво зриватися. Чого ж її так довго не несуть? А, ось, ну слава Богу. І тільки-но санітарка зникла за дверима, як я відкинув з себе ковдру.

Насправді це виявилось не настільки легкою справою, як здавалося хвилину тому. Кожна рука важила щонайменше шістнадцять кілограмів, та ще й ковдра додавала кіл тридцять. Але вибору не лишалося. Я повільно сів у ліжку і завмер, відсапуючись. Ну, нічого, головне підвестися, а там уже потрошку розходжуся, крок за кроком, крок за кроком, от зараз зберуся, і… Рука, що вхопилася за бильце, вмить стала вологою і слизькою. Неймовірним зусиллям я звівся на рівні та захитався. Господи, ніколи й уявити собі не міг, що стояти настільки важко. Серце калатало аж у скронях і, здавалося, от-от вискочить через потилицю. Тримаючись за бильце, я зігнув ногу в коліні і зробив перший, малесенький крок. От, отак, саме так, потихесеньку. Я зігнув другу ногу і поставив її поруч. Чудово. Чоло вкрилося дрібними краплинами поту, які потекли по щоках, наче сльози. А може, це й були сльози, бо таких зусиль, яких коштували мені ці два кроки, я навіть уявити собі ніколи не міг. От ще крок. І ще. Але щоби зробити п’ятий, треба було пустити бильце ліжка. Звідси до дверей було зовсім близько, і якщо швидко ступити, можна було встигнути вхопитися за ручку. Я зміряв очима відстань. Один крок. Ну, може, два. Якщо швидко ступити і вхопитися хворою рукою, то дістану. Слово честі, дістану. Я набрав у груди повітря, рішуче відпустив бильце, ступив крок, потім другий, і не дістав. Я втратив рівновагу і впав просто на підлогу, зчинивши неймовірний гуркіт та вдарившись головою об край раковини. Останнє, що я запам’ятав, - це чиєсь обличчя, що зазирає у двері та скрик:

- Упав! Упав!

Прийшов до тями я вже в ліжку. Біля ніг моїх сиділа Оленка та усміхнено дивилася на мене. Більше в палаті нікого не було.

- Оговтався? - спитала дівчина, нахиляючись до мене. - От і молодець. А чого ти туди пішов, га? Ти хотів втекти від мене? - і тут вона засміялась низьким, якимось протиприродним сміхом. - Нічого в тебе не вийде. Від мене не втечеш. Бо я тебе хочу. Зрозумів? Ти - мій. От побачиш, на що я здатна заради тебе. Сьогодні побачиш. - З цими словами вона підвелася, обсмикала халатик і солодко потяглася всім тілом. - Набирайся сил. Я ввечері прийду.

Вона вийшла в коридор, лишивши мене самого. У голові моїй дзвеніло, наче у церкві на Великдень. Але навіть через цей дзвін я зміг подумати: “Не втік. Тепер мені кінець”. І ще: “Як же вона до мене прийде, а Космонавт? Його вже нема?” Але Космонавт був. Невдовзі він виник на порозі, усміх-нений.

- Ну ти, Льоха, даєш! Куди ж ти поперся, їй Богу? - він коротко гиготнув. - Ні, ну ти б бачив, як тебе піднімали. Ввісьмох. Вся каліч зібралась, у того рука, у того нога. Сестрички ойкають. Сміх і гріх… Ну як ти, не дуже забився?

- Я заперечливо похитав головою, і дзвони задзвонили ще гучніше.

- Пощастило. Бо не дай би Бог щось собі зламав. Ти уявляєш? Впасти в травматології і зламати, припустимо, руку, га?

Мені ця ідея не здалася надто захоплюючою, але Космонавт реготав над нею кілька хвилин, обсмоктуючи з різних боків.

- Чи ногу зламати, га? В травматології! “Я не втік, - стукало у мене в голові. - Не втік”.

Космонавт нарешті одсміявся і став вкладатися, мурмочучи собі під ніс. І тут до палати зайшла Оленка з повним шприцом у руках.

- Нечипоренко! - проголосила вона. - Укол!

- Чого це? - обурився Космонавт.

- Вранці прогуляв?

- А завтра не можна?

- Не можна. Лікар щодня прописав. Лягай, не викаблучуйся.

Вона рішуче підійшла до ліжка. Космонавт знехочу влігся. Оленка одним рухом випустила у стелю добрячу половину вмісту шприца, потім навіщось обернулась до мене і видобула з кишені невеличку ампулу. Вона посміхнулась мені переможно, відламала її кінець і почала набирати у шприц прозору рідину. Я закляк, не в змозі відірвати очей від того, що бачив. Язик мій прилип до гортані. А Оленка швидко та вправно набрала шприц, потім опустила ампулу назад у кишеню і ще раз переможно глянула на мене. Мені хотілося кричати, але язик не слухався і рот не розтулявся під її поглядом.