Слава ЗСУ!

Всі здивувалися.

Тобто відпочиваючі купували, а наші дивувалися - що то воно? Знаючи діда Москаля як облупленого, люди не могли второпати, звідкіля це раптом. Бо ж: дід тільки на прізвище був Москаль, а приїхав десь із Полісся у прийми до своєї баби, тобто ще до молодиці, бо давно це було. Дітей не нажив, родичів не мав, як баба померла, жив самотньо, компанії ні з ким не водив.

До речі, казали, що баба не сама померла, що начебто хтось допоміг - чи не дід? Бо’зна. Бабу без зайвого шуму поховали, не різали, бо старих у нас не ріжуть.

Жив дід тихо, комерцією не займавсь, хіба на літо пускав у хату дачників, а сам тоді перебирався у кухоньку, подалі від людей. З міста нікуди не виїздив, навіть з двору рідко виходив. Кілька разів сусіди думали, що вмер, так довго не з’являвся, але згодом старий обов’язково знаходився. Хворів, чи що.

А ще він потроху випивав. Не те щоби зовсім, але так, дозволяв собі іноді. І пенсії для того вистачало якраз.

Було з ним, щоправда одного літа, коли взявся просто на майдані біля пам’ятника Леніну криницю копати. Прославився тоді. Кричав, що треба криниці копати, бо з артезіанської свердловини вода не чиста - а куди у нас криницю, у нас вода на глибині сто метрів. Отак. Забрали його тоді і тирси дали, так він почав у себе в кухоньці, в літній, прямо всередині копати і божився, що таки докопає колись.

Але, крім криничного закидону, за ним нічого не помічали, та й сам він був із себе непомітний - лисуватий, вайлуватий, без зубів, завжди у синьому подертому кашкеті. Тому й здивувалися люди на базарі, коли він вивалив на прилавок цілу тачку краму.

- В Турції були? - ввічливо поцікавилася сусідка.

- В Турції, - охоче погодився дід та дрібно захихотів. І під це хихотіння встановив такі ціни на своє добро, що покупці налетіли, як круки.

- Проторгуєтесь, - зауважила сусідка.

- Еге, - знову захихотів дід. - Мені грошей не треба, аби клопіт був.

Не знаю щодо клопоту, проте розпродався він за дві години. Забрав свою порожню тачку, розіпхав по кишенях виручку та почвалав додому, щось мугикаючи собі під ніс.

Другого дня він з’явився знову, і знову припер повно-повнісінько турецького краму.

- Де взяв? - спитали його.

- У Турції, - дідові, певно, сподобалась така відповідь, і він ані на крок від неї не відступав. Більш нічого істотного не сказав, а продав усе дешево та потяг додому порожню тачку.

Люди заінтригувалися. Наче ніхто до діда не приїздив, та й не було кому приїздити особливо. Сам нікуди не рипався - звідкіля ж? У нас, знаєте, всім до всього є діло, тому за кілька днів на діда Москаля було розпочато справжнє полювання - сусіди видивлялися на подвір’ї, зазирали через вікна до хати, весь час розпитували, але той тільки сміявсь і все тут.

Що будеш робити? Проте люди в нас не вчора на світ народилися. І от дідів колишній товариш, колега, на заготзерні разом працювали, взяв пляшку та пішов до діда випивать, та не просто, а з важливою місією. Не знаю, чи багато вони там випили, але повернувся колега із шедевральною звісткою - дід таки справді був у Туреччині. Люди не повірили. Але п’яний колега стояв на своєму. Виявляється, що дід таки докопався. Ота криниця, що він у кухні почав, вивела його не до води а до катакомби, і ця катакомба іде попід морем аж до самого Стамбула. Отож дід бере свою тачку, спускає у колодязь та катакомбою добирається до Туреччини, там накупляє всього, а тоді знов катакомбою додому - на базар продавати.

Люди ще більше не повірили. Отут треба зробити відступ.

Справа в тому, що наше славетне місто за давніх часів було турецькою фортецею, і жили в ньому турки у фесках з туркенями у паранджах. Ну а потім, звичайно, фортецю було зруйновано до останнього камінця, турків з туркенями порізано до останньої особи, і від колишніх жителів нам, сучасним, лишилися тільки старі черепки, люльки, ядра та катакомби. Щодо катакомб: турецькі гастарбайтери завжди славилися своєю працьовитістю, тому земля під фортецею була вщерть покопана підземними ходами та галереями. І кажуть люди, а вони знають, що кажуть, то кажуть, що ці галереї виходять аж по той бік Чорного моря, у Стамбулі, і що там десь сховані величезні скарби. Але кажуть це теоретично. На практиці ж із катакомб, як їх у нас звуть, мають більше неприємностей - то земля обвалюється просто серед двору, то хата осідає, а буває, що діти лазять у ці катакомби, то завалити може, грунт у нас м’який. Одного разу земля провалилася просто під районною бібліотекою, а то якось біля школи розкопали глечик із срібними монетами, а ще було…

Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.