Слава ЗСУ!

- Ой, - схаменувся замполіт. - Забувся представить. Старший прапорщик Паливода. Прибув для проходження служби із самісінького Львова. Парашутист. Герой. - Він дрібно засміявся і вказав рукою на свого супутника.

Чорнявий велет теж посміхнувся, козирнув і першим простягнув руку.

- Гаркуша, - відрекомендувався я, відчуваючи дужий потиск його правиці.

- Капітан Гаркуша у нас диспетчер. Робота не пильна, зате потрібна, - продовжував жартувати замполіт. Він сьогодні був у доброму гуморі.

Паливода, хоч і дослужився тільки до прапорщика, усмішку мав генеральську та й тримався, як генерал, ніяк не менше. В його приємному молодому обличчі, у виразі великих карих, не затьмарених горілкою очей відчувалася велика сила та впевненість у собі. Він мені сподобався. Та й не тільки мені.

- Зі Львова? - перепитав лейтенант-технік. - Слава Україні!

- Героям слава! - ще ширше всміхнувся Паливода.

- Будем дружить. Бо хто дружить з технікою, у того завжди є технічний спирт. Так мені мама казали.

Всі зареготали. І тут нарешті підбіг старший лейтенант Галушкін.

- Здравія желаю, таваріщ падпалковнік! - закричав він, нама-гаючись перекрити ревіння двигуна.

- Доброго здоров’ячка! - гаркнув замполіт ще гучніше, немов збиткуючись. - Слухай, Галушкін, візьмеш осьо прапорщика та полетиш до Кривої Балки. А поки він там буде зайнятий, залізеш у колгоспний садок і нарвеш мені кіла три абрикоси. Бо внучка моя сьогодні приїжджає. Абрикосу занесеш потім до Ленінської кімнати. Зрозумів?

- Так точно! А єслі там нє будєт?

Підполковник тільки розвів руками, немовби запрошуючи всіх у свідки.

- Тоді не нарвеш. Кругом марш! Розумник ти мій.

Лейтенант почервонів і, козирнувши, подавсь до своєї машини. Паливода рушив слідом. Він майже не пригинався од вітру, і кашкет, наче приклеєний, сидів у нього на потилиці. Ну генерал, і все тут, тільки зірки на погонах менші. Біля вертольота прапорщик обернувся та помахав нам рукою. І тут на мене вперше найшло.

Я не знаю, що це таке було, але світ раптом зник із моїх очей. Звуки, барви, відчуття - все пропало, я вкляк на місці, несила поворухнутися, і перед мої очі випливло невідомо звідки людське обличчя. Це був чоловік із довгими вусами та голеною головою, тільки з самої маківки звисав сивий чуб, як ото оселедець у козаків. Та він взагалі був схожий на козака, цей чоловік, тільки ліву половину обличчя перетинав глибокий шрам, а замість вуха висів потворний обрубок. І шкіра була, немов посмалена вогнем, червоно-брунатна, вуса обгоріли, вії, брови - все, ніби з пожежі вискочив. Сплюснутий, певно, ударом ніс, поламані зуби, а головне - зіниці. Вони були великі-великі, немов у наркомана, а чи в людини, що терпить нелюдську муку.

Саме обличчя, понівечене, пошматоване обличчя без тіла, наче тіла того і не повинно бути.

Не знаю, скільки часу воно стояло перед очима, але отямився я, відчувши чийсь доторк на плечі.

- Ти чого? - поруч стояв лейтенант-технік.

Я крутонув головою. Марево миттєво розвіялось.

- Та нічого. Цеє… Задумався.

Вертоліт уже розчинився на обрії. Підполковника теж не було - певно, пішов.

- Ге, - сказав лейтенант. - Отож я і кажу, цей прапор не простий хлопець. Блатний.

- Еге ж, - погодився я. - Блатний.

Гайдамаку Гаркушу знали і боялися всі. Ще б пак! Мав він тридцять чи сорок завзятих хлопців і робив з ними, як би по-теперішньому сказали, гоп-стоп. Ставали при дорозі, трусили подорожніх, переважно панів, бо з селянина, бува, крім воші, нічого не витрусиш. Веселі були хлопці, та й часи були веселі.

А ще Гаркуша любив налітати на багаті маєтки. Тільки-но пан заспиться, а гайдамаки вже тутечки. Пограбують гарненько, ще й спалять чого - яка-не-яка розвага.

Славний був отаман Гаркуша, такий славний, що впіймати його не могли, хоча не можна сказати, щоб не ловили, - пани, бачте, не дуже люблять, коли їх грабують, тому ганялися за Гаркушею скрізь, за його голову страшні гроші давали, але вловити гайдамаку не могли. Ну і, звісно, почали про нього всяке говорити - що чаклун, що з нечистим знається, а інші - навпаки, що йому пан-бог допомагає, бо Гаркуша, бачте, тільки багатих грабує, а бідним отеє все награбоване віддає. Наскільки це було правдою, невідомо, давно було, та й хіба важливо? Головне, що так чи інакше дожив отаман гайдамацький до сивого волосу. Дожив на волі серед товаришів своїх, на чолі ватаги, таким собі паханом, а це нечасто буває серед розбійників. І от треба ж такому трапитись, щоб оцей сивий Гаркуша та покохав якось молоденьку дівчину. І вона його покохала - а як же, кращого козака не було по всій Україні. Дарма що старий. Грошенята водилися, звісно. Що робити, кохання - діло святе. То й заслав Гаркуша сватів. Єдиний, хто був проти, - батько дівчини. Як це так -породичатися з гайдамакою! Він було вже почав сватам відмовляти, коли хлопці вивели його у сіни і там гарненько пояснили, що коли Гаркуша чогось просить, то відмовляти - то є великий гріх. І треба сказати, що він зрозумів. Погодився віддати свою дочку за гайдамацького отамана, тільки за однієї умови - щоб духу їхнього тут не було після весілля. І взагалі про людей, щоб нібито Гаркуша сам дівку вкрав, бо кому ж це хочеться мати потім неприємності з місцевою владою. Законно?