Слава ЗСУ!

Що Павло й зробив.

За мить він перекинув ногу через край і почав спритно перебирати щаблі, так що швидко зник у ямі. Він взагалі поводився, як справжній спелеолог.

- Дай сюди, - висунулась назовні рука.

Я віддав йому ліхтарика, при цьому боляче вдарившись головою об широку дерев’яну полицю, що нависала над отвором. Павло присвітив собі і, ані краплини не вагаючись, продовжив занурюватись углиб, у цю холодну чорну нору. Я чухав потилицю і дивився йому вслід.

- Слухай, - гукнув Павло замогильним голосом. - А тут справжній хід. І далеко.

Від хвилювання у мене почали тремтіти ноги. А Павло вже висунувся назад, тицьнув мені ліхтарика, схопив вільною рукою свою велику торбу і почав видобувати звідти мотузку. Його теж трошки трусило, тому мотузка не слухалась і кінець клубка ніяк не знаходився. Зрештою Павло все ж таки розплутав вузли і тицьнув клубка мені до рук.

- На, прив’яжи десь і дуй до мене.

З цими словами Павло знову пірнув у криницю. Він взагалі став розмовляти як начальник, і за інших обставин це йому просто так не минулося б. Але тепер я мовчки взяв мотузку і почав шукати очима, де б її зачепити. Полиця на стіні виглядала досить авторитетно. Я затиснув ліхтарика між підборіддям та плечем, щоби вивільнити руки, та взявся проштовхувати кінець мотузки у щілину між дошками. Це виявилось не таким простим ділом, бо на полиці лежало щось важке, що не одсунеш рукою. Я кинув клубок, перехопив ліхтарик правицею і присвітив на полицю. Там лежав великий целофановий мішок, на нашому рибзаводі у такі фасують рибне борошно. Я повів ліхтариком сюди-туди, намагаючись роздивитися уважніше, і тут побачив.

З мішка на мене дивилися чиїсь очі.

Двоє великих червоних очей зблиснули у промені світла. Я випустив ліхтарика. Ноги мої підкосилися, в голові запамо-рочилося. Я сів просто на підлогу і, здається, дико заверещав, бо Павло вискочив з криниці, як мавпа.

- Ти чого? - кинувся він до мене.

Але я не міг вичавити з себе бодай звуку і тільки перелякано тріщився на полицю, туди, звідки на мене глянули ці очі.

- Що з тобою? - Павло торсав мене за плече, та я не здатен був говорити. Тоді Павло підхопив з підлоги ліхтарика і обернувся до полиці. За мить я побачив, як постать його зім’якла, а промінь ліхтарика затремтів. Павло притулився плечем до стіни і сказав тихим голосом:

- Т-там лю-удина.

Я знову не відповів. І в цю секунду під стелею спалахнула лампочка, її жовте світло, різонувши очі, затопило кухню.

На порозі стояв дід Москаль. В руці він тримав сокиру.

На деякий час все завмерло. Я сидів на підлозі в кутку. Павло притулився до стіни, а дід зупинився у дверях, уважно вивчаючи нас поглядом. Його очі блищали з-під звичного синього кашкета і перестрибували з мене на Павла. Він трохи похи-тувався, і пальці, що стискали сокиру, тремтіли, наче перебираючи невидимі струни. Мовчанка тривала довго, і раптом старий дрібно захихотів, відлуння заповнило кухню, немов горошини застукали. Від цього сміху нас аж пересмикнуло. Дід сміявся, наче радіючи чомусь, а потім урвав сміх так само раптово, як і почав. Потім він підняв сокиру, і тінь від неї впала йому на обличчя.

- Залізли? - спитав дід і, не діставши відповіді, констатував. - Залізли. А я знав, що залізете. Я знав, що хто-небудь залізе. Я все знав.

Він продовжував вивчати нас своїми блискучими очима. Я не витримав, перевів погляд з нього на полицю, і від того, що там побачив, мало не знепритомнів знову. На полиці у целофановому мішку лежала людина. Мрець. Запакований у целофан. Закривавлений. А за ним, ближче до стіни, визирав ще один мішок, і в мішку було видно ногу.

Дід знову дрібно захихотів:

- Грошей захотілося?

Ми з Павлом не могли ворухнутися. Мій погляд прикипів до жахливого мерця на полиці.

- Грошей захотілося? - перепитав дід. - Грошей. Будуть вам гроші. Будуть вам гроші. Буде золото. Хочете золота?

Я не хотів золота. Я хотів отямитись і бігти звідсіля щосили. Але на порозі з сокирою стояв сусіда, старий Москаль.

- Буде вам золото. Хазяїн дасть за вас золота. Ви йому потрібні. А золота у нього скільки хочете. І все буде ваше.

Я не міг зрозуміти, що це він каже, але мені зробилося зовсім лячно. Павло, здавалося, прилип до стіни. Неначе зачарований дідовим сміхом, він не ворушився.

А той все продовжував хихотіти, повільно наближаючись до нас. Жовта шкіра в електричному світлі здавалася неживою, а губи розтулялися самі собою, без жодного зв’язку з іншими м’язами, без будь-якої міміки, без будь-якого виразу.

- Я вам допоможу знайти гроші. Я вас давно чекаю… А чого ви не спустилися у криницю? Ви би полізли до криниці і самі знайшли Хазяїна. Він любить таких, як ви.