знайди книгу для душі...
Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…
Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче під-стрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.
- Та-а-ак, - я загарчав.
Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.
- Перепрошую, - сказав я, відпускаючи її руки. - Я вас лишу на хвилинку.
З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.
- Тобі дороги не вистачає? - спитав я, наблизившись.
Він винувато розвів руками:
- Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…
- Це твоє діло, - сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому… - Дуже побився?
- Та я що, підрихтуюсь… - водій знову замахав руками. - Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га? “Ні, треба було б йому і справді морду набити”, - знову подумав я, але тільки сказав:
- Та встигли ж.
- А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…
Більше тут не було чого робити. “Крутю”… Я мовчки повер-нувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.
- Ходімо.
- А що там? - вона дивилась запитально.
- Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.
- А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.
- Та, - я тільки махнув рукою.
Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності - будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.
- Ви ду-ужий, - вела далі Оксана, - ви, мабуть, каратист?
Але я не люблю вихвалятися перед жінками - хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.
- Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?
- Ні.
Я розповів, вона засміялась.
Попереду з’явилася Центральна площа.
Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати - а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.
- Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.
Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто, на мою.
Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.
- Не бійтеся, - сказав я. - Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.
Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись - зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирною здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:
- А-а-а-а!
Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:
- Стій! Стій!
Потім гарчання.
Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.
Зараза!
Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.
За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.
anonymous16572 07.11.2014
Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.