знайди книгу для душі...
Хлопці ззаду не очікували на такі фінти - очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.
Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було. - Їдуть, - сказала Оксана.
Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.
- Зачекай! - встиг на ходу крикнути Оксані.
Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!
Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.
Я повільно склав зброю і повернувся до машини.
- Обережно, двері зачиняються.
В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват - Захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.
- Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.
Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…
- Заодно подивитесь, як у нас і що.
Взагалі я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.
- Так-так, - погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.
Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.
Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.
- Що таке?
Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.
- У вас щось трапилося?
Аполідор зробив крок назад:
- Заходьте.
Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…
Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.
- Де ти її взяв? - він кивнув у Оксанин бік.
- Що значить де взяв? Це моя знайома.
- Давно?
- Ні, а що таке, власне кажучи?
Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:
- Що у вас сьогодні сталося?
- Га?
- Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?
Я не зрозумів. Чого він вчепився?
- Ви гуляли з нею?
- Гуляли.
- Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?
- Траплялося.
Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.
- Що саме?
- Га?
- Що траплялося?
- А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.
Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.
- Це все? - запитав Аполідор.
- Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.
- Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.
- Та ну?
- Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.
anonymous16572 07.11.2014
Тематично-легка містика, без зайвих жахів. Невеликий об'єм оповідань, не надто карколомний сюжет, "читабельний" стиль-все це дає підстави вважати даний збірник хорошим засобом забути на деякий час про життєві негаразди.