Слава ЗСУ!

золота головка ключа мала форму хреста, але не звичайного, а з однаковими паличками, як знак плюс. У центрі цього хреста був вигравіруваний дивний символ — дві літери, сплетені між собою якимось вигадливим візерунком із квітів.
— Р. Б., — прочитала вона, насупившись. Що б це могло означати?
— Софі? — у дверях стояв дідусь.
Здригнувшись від несподіванки, вона повернулась і впустила ключ. Він дзвінко брязнув об підлогу. Софі потупила очі, не наважуючись подивитися на дідуся.
— Я... шукала подарунок на день народження, — похнюпившись, нарешті вимовила вона.
Дідусь стояв у дверях і мовчав, здавалося, цілу вічність. Нарешті він важко й стурбовано зітхнув.
— Підніми ключ, Софі.
Вона послухалась.
Дідусь увійшов до кімнати.
— Софі, ти мусиш навчитися поважати приватні справи інших людей. — Дідусь присів поряд із нею й обережно взяв від неї ключ. — Цей ключик не простий. Якби ти його загубила...
Від лагідного дідусевого голосу Софі стало ще гірше.
— Пробач, дідусю. Я більше не буду. — На мить вона замовкла. — Я думала, що це подарунок мені на день народження.
Він уважно дивився на неї кілька секунд.
— Повторю ще раз, бо це дуже важливо. Софі, ти мусиш поважати приватні справи інших людей.
— Так, дідусю.
— Поговоримо про це іншим разом. А зараз час прополоти грядки в садку.
Софі кинулась виконувати роботу.
Наступного ранку вона не одержала від дідуся жодного подарунка. Утім, вона й не сподівалась після того, що накоїла. Але дідусь за весь день узагалі не привітав її з днем народження. Настав вечір,
і Софі, смутна, пішла спати. І раптом, залізши під ковдру, побачила на подушці записку. Це була проста загадка. Ще не розгадавши
її, Софі повеселішала: «Я знаю, що це! — Дідусь уже влаштовував їй таку гру минулого Різдва. — Пошуки скарбу!»
Софі напружено думала над загадкою і незабаром її розв’язала. Відповідь привела її до іншої частини будинку, де вона знайшла ще одну записку з іще однією загадкою. Її вона теж розгадала й кинулась до наступної. Так вона й металася по будинку від підказки до підказки, аж нарешті чергова підказка привела її назад до спальні. Софі злетіла сходами нагору, ввірвалася до кімнати і застигла на порозі. Посередині кімнати стояв новесенький блискучий червоний велосипед зі стрічкою на кермі. Від захвату Софі аж завищала.
— Знаю, ти хотіла ляльку, — дідусь стояв у кутку й усміхався. — Але я подумав, що, можливо, це тобі сподобається навіть більше.
Наступного дня дідусь учив її їздити на велосипеді, увесь час біг алеєю поряд. А одного разу Софі заїхала на галявину із густою високою травою, втратила рівновагу, і вони обоє зі сміхом повалилися в траву.
— Дідусю, — Софі міцно обійняла його. — Пробач мені за ключик, мені дуже соромно.
— Знаю, сонечко. Я тобі пробачаю. Хіба я можу на тебе довго сердитись? Дідусі й онуки завжди пробачають одні одним.
Софі розуміла, що не повинна про це запитувати, але не втрималась.
— А від чого цей ключик? Я ще ніколи такого не бачила. Такий гарний...
Дідусь якусь хвилинку мовчав, і Софі бачила, що він не знає, як краще відповісти. Дідусь завжди каже правду.
— Від однієї скриньки, — нарешті сказав. — Там я зберігаю багато таємниць.
Софі набундючилась.
— Ненавиджу таємниці!
— Знаю, але це дуже важливі таємниці. І колись ти довідаєшся про них і берегтимеш їх так само, як я.
— Я бачила на ключику якісь літери й квітку.
— Так, це моя улюблена квітка. Лілія. Такі ростуть у нас у садку. Білі лілії.
— А, знаю. Я теж їх люблю.
— То домовимось так. — Дідусь підвів брови. Він завжди так робив, коли збирався дати їй якесь складне завдання. — Якщо ти триматимеш це в таємниці і ніколи й словом не прохопишся про цей ключик, навіть мені, то одного дня я віддам його тобі.
Софі не вірила власним вухам.
— Справді?
— Обіцяю. Настане час, і ключик буде твій. На ньому ж твоє ім’я.
Софі насупилась.
— Це не моє ім’я. Там написано P. S. До чого тут моє ім’я?
Дідусь стишив голос і озирнувся, наче боявся, що хтось підслухає.
— Що ж, Софі, якщо хочеш знати, то P. S. — це код. Це твої таємні ініціали.
Вона широко розкрила очі.
— Я маю таємні ініціали?
— Ну звісно. Онуки завжди мають таємні ініціали, про які знають лише їхні дідусі.
— P. S.?
Він полоскотав її.
— Принцеса Софі.
Вона зареготала.
— Я не принцеса.
Дідусь підморгнув.
— Для мене — принцеса.
Відтоді вони не згадували про ключик. А вона стала Принцесою Софі.
і
Софі мовчки стояла в Salle des Etats і переживала гострий біль утрати.
— Ці ініціали, — прошепотів Ленґдон, якось дивно дивлячись на неї. — Ти їх колись бачила?
Софі здалося, що з темних коридорів музею до неї долинає голос дідуся: «Ніколи не говори про цей ключик, Софі. Ні зі мною, ці з кимось іншим. — Вона почувалася винною за те, що