Слава ЗСУ!

Той, тремтячи, скорився. Авто зупинилось, двигун затих.
І аж тепер Ленґдон почув металічний голос диспетчера таксі, що долинав із приймача. «.. .qui s’appelle Agent Sophie Neveu... — y радіо щось затріщало. — Et un Am?ricain, Robert Langdon...»*
Ленґдон увесь напружився. «То вони нас вже вирахували?»
— Ану вийдіть з авта, — скомандувала Софі.
Шофер, тремтячи, з піднятими руками, вийшов і зробив кілька кроків назад.
Софі спустила вікно й націлила на спантеличеного таксиста револьвер.
— Роберте, — сказала вона спокійно, — сядь за кермо. Тепер ти поведеш.
Ленґдон не наважився б сперечатися з жінкою, яка тримала в руках револьвер. Він швидко вийшов з авта й ускочив на місце водія. Таксист лаявся, але рук не опускав.
— Роберте, — мовила Софі із заднього сидіння, — думаю, ти достатньо намилувався нашим чарівним лісом?
Ленґдон кивнув. «Більше, ніж достатньо».
— Чудово. То їдьмо звідси геть.
Ленґдон подивився на важелі управління й завагався. «Чорт!» Намацав перемикач швидкостей і педаль зчеплення.
— Софі, може, краще ти?..
— їдь! — крикнула вона.
Навколо них вже зібралося кілька повій, які зацікавилися тим, що тут відбувається. Одна набирала номер на мобільнику. Ленґдон натиснув на зчеплення і повернув перемикач у положення, що, як він сподівався, відповідає першій швидкості. Легенько натиснув на педаль газу, перевіряючи, як реагує авто.
Тоді відпустив зчеплення. Шини завищали, авто різко рвонуло вперед, його віднесло вбік, і юрба, що почала було збиратися навколо, розсипалася. Жінка з мобільником відскочила в кущі, авто її ледь не переїхало.
* ...qui s’appelle Agent Sophie Neveu... Et un Am?ricain, Robert Langdon... (фр) — ...на ім’я Софі Неве... І американець Роберт Ленґдон...
— Легше! — вигукнула Софі, коли авто вискочило на дорогу. — Що ти робиш?
— Я намагався тебе попередити, — Ленґдон перекрикував скрегіт передач. — Я воджу авта тільки з автоматичним керуванням.
Розділ 39
Хоч спартанська кімнатка в розкішному особняку на вулиці Лаб- рюйєра бачила немало страждань, Сайлас сумнівався, чи могли вони зрівнятися з тими нестерпними муками, що терзали зараз його біле тіло: «Мене обдурили. Все пропало».
Сайласа пошили в дурні. Побратими сказали неправду, воліючи вмерти, аніж відкрити священну таємницю. Сайласові забракло сил, щоб подзвонити Учителеві. Мало того, що він убив усіх чотирьох людей, які єдині знали, де заховано наріжний камінь, то він ще й убив монахиню просто в церкві Святої Сульпіції. Вона діяла проти Бога! Вона насміхалася з діяльності «Опус Деї»!
Це вбивство він скоїв імпульсивно, але смерть сестри Сандрін дуже ускладнила справу. Адже це єпископ Арінґароса попросив, щоб Сайласа впустили до церкви; що подумає абат, коли знайде монахиню мертвою? Сайлас, щоправда, поклав її назад до ліжка, але рана на голові свідчила сама за себе. Він спробував замаскувати діру на підлозі, але це йому не дуже вдалося. Вони зрозуміють, що тут хтось побував.
Сайлас розраховував, упоравшись із цим завданням, сховатися в «Опус Деї»: «Єпископ Арінґароса захистить мене». Сайлас не уявляв більшого блаженства, ніж життя в медитаціях і молитвах під дахом штаб-квартири «Опус Деї» у Нью-Йорку. Він би більше ніколи не вистромив звідти носа. Усе, чого він потребував, було в стінах цього притулку. «Ніхто про мене навіть не згадає». Водночас Сайлас розумів, що такий видатний чоловік, як єпископ Арінґароса, на жаль, не може зникнути так само легко.
«Я поставив під загрозу єпископа». Він тупо дивився в підлогу і думав, чи не краще покінчити з собою. Зрештою, це ж Арінґароса передусім дав Сайласові життя. „ у тому маленькому будиночку в Іспанії. Там він навчав його, дав йому мету в житті.
— Друже, — казав йому Арінґароса, — ти народився альбіносом. Не дозволяй іншим ганьбити тебе за це. Невже ти не розумієш, Господь виділив тебе з-поміж інших, створивши альбіносом? Чи ти знаєш, що Ной теж був альбіносом?
— Ной, що побудував ковчег? — Сайлас ніколи про це не чув.
Арінґароса усміхався.
— Так, Ной, що побудував ковчег. Він був альбіносом. З такою ж білою, наче в ангела, шкірою. Вдумайся. Ной урятував усе життя на планеті. На тебе теж чекають великі справи, Сайласе. Господь недаремно визволив тебе з в’язниці. Ти маєш покликання. Господь потребує твоєї допомоги.
З часом Сайлас навчився сприймати себе по-новому: «Я чистий. Білий. Прекрасний. Як ангел».
Однак цієї миті, у цій кімнаті, в будинку, що належав «Опус Деї», йому нашіптував з далекого минулого розчарований голос батька:
— Ти невдаха. Привид.
Сайлас став навколішки на дерев’яну підлогу і почав молити Бога про прощення. Тоді скинув одіж і знову сягнув по бич.
Розділ 40
Мордуючись із передачами, Ленґдон сяк-так довів викрадене таксі до протилежного кінця Булонського лісу. Усе це було б доволі комічно, якби не голос диспетчера таксі, що постійно лунав із динаміка:
— Авто п’ять-шість-три. Де ви? Відгукніться!
Доїхавши до виходу з парку, Ленґдон проковтнув свою чоловічу гордість і натиснув на гальма.