Слава ЗСУ!

— Всесвіт чорний. Таки чорний… — прошепотів Чмих. Він так налякався, що хутро у нього на потилиці стало дибки.

У бездонній чорноті неба блимали, немов живі, величезні зорі. Такі завбільшки, як розповідав Ондатр. Ген далеко серед них щось сяяло, схоже на недобре червоне око.

— Комета! — скрикнув Чмих. — Оте червоне око і є кометою. Вона летить сюди!

— Звісно, летить сюди! — потвердив професор. — От що цікаво! З кожним днем її видно все ліпше. Комета стає чимраз більшою, червонішою та прекраснішою!

— Та вона ж не рухається! — недовірливо мовив Чмих. — І хвоста не видно!

— Хвіст тягнеться позаду, — пояснив професор. — Комета простує нам назустріч, тому здається, ніби вона непорушна. Гарна, правда ж?

— Та-а… — завагався Чмих. — Червоний колір, звісно, приємний… А коли вона долетить до Землі? — Чмих, занімілий від страху, вдивлявся у маленьку червону цятку через окуляр телескопа.

— За моїми підрахунками, комета досягне нашої планети увечері сьомого серпня о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше, — охоче розповідав професор.

— І що тоді трапиться? — пополотнів Чмих.

— Що трапиться? — професор аж розгубився. — Про це я ще не встиг подумати… Але неодмінно дуже скрупульозно запишу увесь перебіг події.

Чмих рушив униз сходами, коліна йому підгиналися. На півдорозі він раптом зупинився і запитав:

— Що нині за день?

— Третього серпня, — відповів професор. — 7:53 рівно.

— Гадаю, нам варто поквапитися додому, — мовив Чмих. — Бувайте!

Чмих повернувся до гурту — здавалося, наче він на голову підріс.

— Він чорний, — повідомив малий. — Чорний-чоренний.

— Хто? — не зрозумів Мумі-троль.

— Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше…

— Негайно додому! — вирішив Мумі-троль. — Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама?

— Пудинг, — пхикнув зневажливо Чмих. — Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа!

— Як би там не було, варто поквапитися, — пробурмотів Мумі-троль і кулею вилетів з Обсерваторії.

— Не поспішай занадто! — гукнув йому навздогін Нюхмумрик. — Якщо ми мчатимемо наосліп, неодмінно зірвемося у найближче провалля. Комета прилетить щойно через чотири дні!

— Та що ви водно торочите про ту комету? — розсердився Мумі-троль. — Як тільки доберемося додому, Мама з Татом усе владнають. Інша справа — панночка Хропся! Вона ж не знає, що я знайшов її браслет!

Він розтанув у сутінках, тягнучи за собою на страховій мотузці друзів.

Моторошні червоняві сполохи на небі стали яскравішими.

Хмари розсіялися, оголивши гірський краєвид, осяяний якимось наче неземним надвечір’ям.

Глибоко внизу ледь виднілася вузенька смужка ріки та темні плями лісів.

«Що ж, — подумав Нюхмумрик, — додому — то й додому. І панночка Хропся з браслетом на ніжці — ліпше, ніж без браслета, і байдуже, прилетить комета чи ні».

Четвертого серпня небо було безхмарним, однак сонце заслонила дивна тінь. Пропливаючи багряним небом над Самотніми Горами, вона якусь мить видавалася майже чорною.

Надворі потепліло. Друзі не спинялися всю ніч. Чмих почав вередувати.

— Я втомився, — нудив він. — Мені вже все набридло. Тепер ваша черга нести намет… І пательню теж…

— Хоч намет дуже зручний, — озвався Нюхмумрик, — не варто, однак, занадто перейматися речами, якими володіємо. Викинь його — та й по всьому! І пательню теж! Однаково нічого на ній смажити…

— Ти серйозно? — вражено запитав Чмих. — Кинути у прірву?

Нюхмумрик лише кивнув.

Чмих підійшов до самого краю урвища.

— Шкода… У ньому можна жити, — бурмотів він. — Намет назавжди міг би стати моїм… Любий Мумі-тролю, я не знаю, як мені вчинити!

— У тебе вже є печера, — приязно нагадав малому Мумі-троль.

Чмих аж засміявся від утіхи і з легкою душею пожбурив клунок униз. Але ж і гуркоту він наробив, гупаючи по скельних виступах, а пательня гуділа, мов мідна духова труба.

— Супер! — вигукнув Мумі-троль, не забарившись послати услід за пательнею каструлі.

Посуд зчинив неймовірний брязкіт, який не стихав, доки остання каструля згинула у проваллі.

— Як чуєшся? Ліпше? — поцікавився Нюхмумрик.

— Ні-і-і, — заскімлив зблідлий Чмих. — Тепер мені паморочиться в голові.

Він ліг долілиць на землю, відмовляючись іти далі.

— Послухай, — суворо мовив Мумі-троль. — У нас мало часу. Я прагну якнайшвидше відшукати маленьку…