Слава ЗСУ!

— Я сам візьму викуп, — сказав він, — і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.

Вона засміялася, натягнувши поводи.

— А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!

Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.

…Задумам Конана не судилося здійснитись і в Афгулістані. Повернувшись у гіборійські королівства, він приєднався до повстання, піднятого принцом королівства Котх Альмуриком проти короля Страбонуса. Повсталі були розбиті і, зрештою, безпощадно винищені край південної пустелі…

ПОВЗУЧА ТІНЬ

1

Розпечене повітря хвилями підіймалося над пустелею. Конан-кімерієць провів по потрісканих губах ребром величезної долоні й озирнувся на всі боки. З одягу на ньому була лише шовкова пов’язка на стегнах, а талію охоплював широкий пояс із золотими наліпками, на якому висіли шабля й кинджал, — він стояв, байдуже зносячи болючі уколи сонячного проміння, яке нещадно пекло. Могутні біцепси на руках і м’язи на ногах біліли слідами свіжих ран.

Обхопивши руками коліна й низько схиливши біляву голову, поряд із ним на піску сиділа юна дівчина, її біла шкіра різко контрастувала з кольором засмаглих ніг величезного варвара. Коротенька, перехоплена в талії туніка без рукавів і з глибоким вирізом на грудях прикривала її прекрасне тіло.

Конан труснув головою, немов хотів позбавитися сліпучого блиску. Він приклав до вуха шкіряний бурдюк, який тримав у руці, труснув його і, почувши слабкий сплеск, тільки міцніше стиснув щелепи.

Дівчина здригнулася і тужливо простогнала:

— Пити! Пити! О Конане! Нам тепер немає порятунку!

Кімерієць нічого не відповів, вороже оглядаючи піщані бархани. Він дивився на них спідлоба, і така злість палала в його блакитних очах, що здавалося — немає у нього ворога лютішого, ніж ця пустеля.

Конан нахилився й підніс бурдюк до губ дівчини.

— Пий! — наказав він. — Пий, поки не зупиню.

Вона пила дрібними жадібними ковтками, поки не випила воду до останньої краплі. І лише тоді все зрозуміла.

— Конане! — вигукнула дівчина. — Навіщо ти це зробив? Адже я все випила, все! Тобі нічого не залишилося!

— Не реви! — гаркнув він. — Бережи сили!

Конан випростався й відкинув убік порожній бурдюк.

— Ну чому ти не зупинив, чому? — схлипувала дівчина.

Він навіть не подивився на неї — стояв, випроставшись на повний зріст, і в його погляді, спрямованому в таємну пурпурну млу на горизонті, горіла ненависть.

Кімерієць розумів, що наближається кінець його життєвого шляху, хоча при одній думці про це бунтувала вся його дикунська невгамовна душа. Сили ще були, але він відчував, що довго під цим убивчим сонцем йому тепер не витримати. Дівчина вже зовсім знесиліла. Чи не краще одним-єдиним ударом шаблі милосердно припинити її страждання? Бачити її пекельні муки, спостерігати, як вона поволі божеволіє від спраги — адже ці кілька ковтків утамували її ненадовго, — о, ні! З піхов, вершок за вершком, поволі виповзала шабля.

Раптом рука варвара затремтіла. У глибині пустелі, далеко на півдні щось блиснуло в розжареному повітрі. “Примарилося, — подумав він зі злістю, — наступний міраж, якими така багата пустеля”. Конан притис дашком долоню до очей, що напівзасліпли від сонця, — і йому здалося, що він розрізняє вдалині вежі, мінарети, виблискуючі стіни. Він дивився недовірливо, чекаючи, що міраж зараз зблякне й розчиниться в повітрі. Натала перестала схлипувати. Вона ледве звелася на ноги й теж вдивлялася в мерехтливе марево.

— Що це таке, Конане? — прошепотіла вона, боячись надії, що прокинулася. — Місто чи міраж?

Кімерієць мовчав. Він кілька разів моргнув, подивився на місто скоса, потім знов прямо — місто не зникало, не випаровувалося, стояло на тому самому місці.

— Хто його знає, — пробурчав він із сумнівом. — Так чи інакше, подивитися варто.

Він загнав шаблю назад у піхви, нахилився й легко, немов пір’їнку, підняв на руки Наталу.

— Не треба, Конане! — запротестувала вона. — Я можу йти, пусти мене!

— Поглянь, скільки каміння! — гарикнув він гнівно. — Миттю порвеш, — він мотнув головою, показуючи на елегантні, салатового кольору сандалії. — А нам треба поспішати, аби дійти до заходу сонця.

Надія на порятунок додала нових сил у сталеві м’язи кімерійця. Він біг барханами, немов летів на крилах. Цивілізована людина на його місці вже давно віддала б богові душу, а він — варвар із варварів — дряпався за своє життя, немов кішка.