Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Конан, варвар із Кімерії

— Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! — крикнула вона.

— А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак — так будь-який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.

— Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?

— В основному на дні морському, — сказав він. — Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш — ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета — в носі кільце, зуби підпиляні — ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.

— Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро сказала вона. — Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець-шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.

— Взагалі, вся твоя втеча на південь — суцільне безумство, — зауважив Конан. — Утім, не зовсім — патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.

— А що ти збираєшся робити? — запитала вона.

— Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який-небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!

— Тоді прощавай, — сказала вона. — У мене інші плани.

— Дурепа! — він уперше по-справжньому розсердився. — Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.

— Захочу, то й піду.

— А що буде потім?

— Не твоє діло, — пирхнула вона.

— Моє, моє, — тихо сказав він. — Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…

Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.

— Геть, собако, варваре, а то я розчленую тебе, як смаженого кабана!

Він зупинився й запитав:

— Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку та нею ж і наляскав?

— Балачки! — сказала вона, і в її очах зблиснули іскри, ніби сонячні відблиски на морі.

Так воно й було. Ще не народилася людина, яка голіруч зуміла б обеззброїти Валерію з Червоного Братства. Він гмикнув, відчуваючи в душі цілий клубок суперечностей. Злився, та водночас не міг не дивуватися її рішучості й не поважати її. Горів бажанням, але не хотів завдати образи. До того ж, зроби він крок уперед — і її меч устромиться йому в серце. Частенько доводилося йому бачити, як Валерія розправлялася з чоловіками в прикордонних сутичках і в шинкових бійках. Вона була швидка й небезпечна, як тигр. Він, звичайно, міг дістати меч і вибити зброю у неї з рук, та сама думка обернути клинок проти жінки була йому огидна.

— Щоб тебе демони узяли, кицько, — роздратовано сказав він. — Відберу я в тебе…

Він зробив крок до неї, але завмер, як кіт перед стрибком. Десь у лісі пролунали крики, стогони, тріск переломлюваних кісток.

— Леви напали на коней! — закричала Валерія.

— Леви? Нісенітниця! — пирхнув Конан, і очі його заблищали. — Ти чула коли-небудь левове ревище? Я, наприклад, чув. Ти чуєш, як тріщать кістки, — навіть лев не вбиває коня з таким шумом.

Він побіг униз стежкою, Валерія за ним. Пам’ять про сутичку миттєво зникла, поступившись місцем відчуттю спільної небезпеки, яке ріднить ось таких шукачів пригод. Коли вони спустилися нижче від крон дерев, крики затихли.

— Я знайшов твого коня біля озера, — прошепотів він на ходу. А ступав варвар так безшумно, що вона зрозуміла, чому він заскочив її зненацька. — І прив’язав поряд свого. Увага! Коні мають бути там, за кущами. Чуєш?

Валерія чула, і мороз пробіг по шкірі. Вона вхопилася за могутню руку супутника. З-за дерев чувся хрускіт кісток, тріск м’язів, що розриваються, і ціла гама усіляких хрипів, прицмокувань та інших звуків страхітливого бенкетування.

— Це не леви, — шепнув Конан. — Хтось жере наших конячок, але тільки не леви. Присягаюся Кромом…

Звуки зненацька обірвались, і Конан осікся. Порив вітру з їхнього боку був спрямований туди, де бенкетував невидимий хижак.

— Йде сюди, — сказав Конан і підняв меча.

Листя гойдалося, і Валерія ще міцніше вчепилася в руку Конана. Джунглі вона знала погано, але розуміла, що не кожен звір здатний так розгойдати стовбури.

Попередня
-= 132 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!