Слава ЗСУ!

Він не помітив, щоби хтось наближався, та все ж перед ним стояв чоловік, одягнений у тогу з верблюжої шерсті і зелений тюрбан. Конан гмикнув від здивування, впізнавши в незнайомцеві, що стояв перед ним зі складеними на грудях руками, людину, яку він збив в ущелині біля вазульського села.

— Хто ти, хай тобі чорт? — запитав Конан, зауваживши, що зіниці незнайомця незвичайно розширені, нерухомі, блискучі і з магнетичною силою притягають увагу.

Чаклунство Хемси ґрунтувалося на гіпнозі, як і більша частина східної магії. Незліченні покоління, існуючі й умираючі з непохитною вірою в можливість і силу гіпнозу, створили завдяки загальній вірі й практиці таку важку атмосферу страху, що людина, вихована на традиціях цих земель, проти гіпнозу була безпорадною.

Проте Конан не був сином Сходу. Східні традиції для нього нічого не значили, він був людиною зовсім іншої цивілізації. У Кімерії гіпноз не був навіть міфом. Спадок, який підкоряв жителя Сходу гіпнозу, був Конану чужий.

Він розумів, що саме намагається зробити Хемса, та удар його незвичайної сили відчував тільки як слабкі, невидимі зв’язки, настільки тоненькі, що міг їх розірвати так само легко, як і павутину.

Зрозумівши ворожі наміри чаклуна, він вихопив із-за пояса кинджал і, як буря, кинувся на нього.

Та гіпноз був не єдиною зброєю Хемси. Спостерігаючи з боку, Жазміна не помітила якихось викрутасів чи чаклунства, завдяки чому людина в зеленому тюрбані уникла страшного удару, спрямованого їй у живіт. Вузьке вістря пройшло у Хемси під пахвою, і Жазміні здалося, що він тільки торкнувся відкритою долонею міцної шиї Конана, — а кімерієць беркицьнув на землю.

Але удар не убив його. Падаючи, він пом’якшив удар від падіння, підставивши, ліву руку і одночасно прагнучи зробити Хемсі підніжку. Той ухилився від неї, зовсім не по-чаклунськи відскочивши назад. Зненацька Жазміна голосно крикнула, побачивши, як із-за скелі виходить і стає поряд із людиною в зеленому тюрбані жінка, у якій вона впізнала Гітару. Крик радості завмер на губах Деві, коли вона побачила ненависть на вродливому обличчі дівчини.

Конан поволі підвівся, оглушений і приголомшений жахливим ударом, нанесеним за всіма правилами мистецтва, забутого задовг го до занурення в безодню океану Атлантиди, — він, як суху гілку, зламав би шию кожної звичайної людини. Хемса уважно, трохи втративши певність, подивився на Конана. Маг переконався в своїй силі, коли чинив опір орді розлючених вазулів у міжгір’ї біля села Курум, та стійкість кімерійця, певне, злегка похитнула його заново набуту віру в себе. Магія все ж таки ґрунтується на перемогах, а не на поразках.

Хемса рушив уперед, піднявши руку… і несподівано завмер із піднятою рукою, дивлячись угору широко розкритими очима. Конан теж мимоволі подивився в тому напрямку, так само, як і обидві жінки, що тулилися біля тремтячого коня, — Жазміна й дівчина Хемси.

Гірськими схилами скочувалася, кружляла й линула яскраво-червона конусоподібна, ніби зіткана з блискучого пилу, хмаринка. Обличчя Хемси стало попелястим, рука його затремтіла й безвільно опустилася. Дівчина, що стояла поряд, відчуваючи, що з Хемсою щось відбувається, допитливо подивилася на нього.

Яскраво-червона хмаринка сповзла схилом гори і, зробивши велике півколо, опинилася на уступі скелі між Конаном і Хамсою. Чаклун закричав і разом із дівчиною, міцно вчепившись у її плече, відскочив назад.

Яскраво-червона хмаринка якийсь час перебувала на місці, обертаючись із приголомшливою швидкістю, — немов ґедзь, що висить у повітрі. Потім, без попередження, несподівано зникла, ніби лопнула мильна булька. На скелі стояли четверо чоловіків. Це було неймовірно, неможливо, та все ж це були не духи, не привиди, а четверо високих чоловіків з поголеними головами, в чорних тогах, що приховували їхні руки й ноги. Вони мовчки стояли, згідно киваючи пташиними головами. Дивилися на Хемсу з дівчиною, та Конан, що стояв за їхніми спинами, відчув, як в його жилах холоне кров. Він почав поволі задкувати, поки не уперся спиною в тремтячого жеребця й не обійняв перелякану Деві. Не було вимовлено жодного слова. Навколо, як важка ковдра, лежала тиша.

Усі четверо в чорних тогах дивилися на Хемсу. На їхніх лицях із пташиними рисами не було жодного виразу, а погляди нерухомо зосереджені. Хемса трусився ніби в лихоманці, ноги його міцно впирались у скелю, а м’язи кісточок стали напружені. Піт струменів його смаглявим обличчям. Правою рукою він щосили стискав щось, заховане під коричневою тогою, — так, що з його посинілої руки відринула кров. Ліву руку він поклав на плече Гітари і судомно стиснув його відчайдушним рухом потопаючого. Дівчина не здригнулася, не видала ні звуку, хоча пальці Хемси уп’ялися в її тіло, як кігті.