Слава ЗСУ!

Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав:

— Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна?

— Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре.

— Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада, мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя.

Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта.

Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув’язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько: Всіх вішають тепер — жінок, чоловіків,

Коли немає в них зелених папірців.

Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці — погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу. Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї.

— Тобі невесело дома, — пояснила вона. — Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити!

Діккі засміявся й кинув геть папери.

— Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене!

Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів «Катаріни».

Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко.

— Я подумала, — сказала вона, випереджаючи запитання Діккі, — про які дурниці мріють дівчата. От я, наприклад: заносилась високо тільки тому, що скінчила школу в Штатах. Заміж вийти збиралась тільки за президента. І дивись, рудий пройдисвіте, для якого безславного життя ти викрав мене!

— Не втрачай надії, — сказав Діккі, усміхаючись. — У Південній Америці було чимало президентів-ірланд-ців. У Чілі був диктатор на ймення О’Гіггінс. Чому Малоні не може бути президентом Анчурії? Скажи тільки слово, santita miaМоя свята (іспан.)., і ми розпочнемо гру.

— Ні, ні, ні, ти, рудий розбишако, — зітхнула Паса. — Я задоволена, — вона поклала голову йому на плече, — і цим!

XVI. ROUGE ЕТ NOIRЧервоне та чорне (франц.).

Ми вже згадували, що народ почав виявляти незадоволення відразу після приходу до влади нового президента. Це почуття дедалі зростало. Мовчазне, похмуре — воно помітне було всюди в Анчурії. Навіть стара ліберальна партія, якій подавали допомогу Гудвін, Савалья та інші патріоти, розчарувалась у своєму ставленику. Лосада так і не зумів зробитись народним кумиром. Нові податки та нове мито на імпорт, а головне — потурання військовим властям, які жорстоко утискували цивільне населення — зробили його найнестерпнішим президентом з часів мерзенного Альфорана. Більшість його міністрів так само була настроєна проти нього. Армія, до якої він піддобрювавсь, дозволяючи солдатам тиранити мирних жителів, була його єдина і — поки що — досить міцна підпора.

Але найбільш нетактовним ходом нового уряду була незлагода з фруктовою компанією «Везувій». У цієї організації було дванадцять пароплавів, а капітали її перевищували увесь бюджет Анчурії — з усіма його активами та боргами.

Цілком природно, що така солідна фірма, як компанія «Везувій», не могла не розгніватись, коли нікчемна роздрібна республіка, без будь-якої ваги, спробувала притиснути її. Отже, коли агенти уряду звернулись до фірми по субсидію, вони дістали ввічливу відмову. Президент одразу ж відплатив новим митом на експорт: один реал на кожну в’язку бананів — річ, нечувана у фруктових республіках! Компанія «Везувій» вклала великі капітали в пристані та плантації на узбережжі Анчурії, агенти її побудували собі гарненькі будинки в містах, де їм доводилось працювати, і досі підтримували найкращі відносини з республікою — на обопільну користь. Якби компанія була змушена покинути країну, вона зазнала б величезних збитків. Продажна ціна бананів — від Вера-Крус до Трінідада — була три реали за в’язку. Це нове мито — один реал — розорило б усіх садоводів Анчурії й наробило б немало клопоту компанії «Везувій», якби вона відмовилась платити його. Проте з якихось невідомих причин «Везувій» і далі купував анчурійські фрукти по чотири реали за в’язку й не допускав, щоб садоводи зазнавали збитків.