Слава ЗСУ!

Левенятко мусить померти! Державна справа!

Ходімо, сказав Геральт. Сходами вниз. Мусимо. Так треба. Іншої дороги немає. Вниз! Його губи не ворушились. Вони синього кольору. Кров, всюди кров. Всі сходи в крові… Тільки б не послизнутись. Бо відьмак помиляється тільки раз… Блиск клинків. Крик. Смерть. Вниз. Сходами вниз.

Дим. Вогонь. Лютий галоп, гуркіт копит. Довкола пожежа. Тримайся! Тримайся, Левенятко з Цинтри!

Чорний кінь ірже, стає дибки. Тримайся!

Чорний кінь танцює. У щілині шолома оздобленого крилами хижого птаха блищать і горять безжальні очі. Широкий меч, що відбиває у собі блиск пожежі, падає зі свистом. Ухил, Цирі! Пірует, парада! Ухил! Ухил! За повільнооо!

Вражена сліпучим блиском очей, струшує усім тілом, біль на мить паралізує, знечулює, зневладнює, раптово вибухає з повторною силою, впивається у щоку жорстокими гострими іклами, рве, проникає наскрізь, проходить на шию, на карк, на груди, на легені…

- Цирі!

Відчула на плечах і з-заду голови шершавий, неприємно нерухомий холод каменя. Не пам’ятала, коли лягла. Єнніфер стояла збоку на колінах. Делікатно, але наполегливо випрямляла її пальці, відірвала долоню від її щоки. Щока нуртувала, пульсувала болем.

- Мамо… - простогнала Цирі. – Мамо… Як болить! Мамусю…

Чародійка торкнулась її обличчя. Руку мала холодну, як лід. Біль зникла миттєво.

- Я бачила… - прошепотіла дівчинка, закриваючи очі. – Те, що в снах… Чорного лицаря… Геральта… І ще… Тебе… Я бачила тебе, пані Єнніфер.

- Знаю.

- Я бачила тебе… Бачила, як…

- Вже ніколи більше. Ніколи більше вже того бачити не будеш. Ніколи тобі вже це не буде снитись. Я дам тобі силу, яка відкине від тебе ці жахіття. Для цього я сюда прибула, Цирі, щоб тобі ті сили показати. Зранку почну тобі її давати.

Настали тяжкі, сповнені роботою дні, дні, напруженої науки і виснажливої праці. Єнніфер була непохитною, вимогливою, часто суворою, іноді владно грізна. Але ніколи не була нудною. Раніше, у храмовій школі, Цирі ледь стримувала склепіння повік, а траплялось їй і задрімати під час лекції, яку виголошували монотонним, лагідним голосом Неннеке, Іоля Перша, Матіола, чи інші жриці-наставниці. З Єнніфер це було неможливо. І не тільки з огляду на тембр голосу чародійки, на вживанн нею коротких, сильно наголошених речень. Найважливіша була наукова частина. Науки про магію. Науки захоплюючої, збудливої, поглинаючої.

Більшу частину дня Цирі проводила з Єнніфер. Вона поверталась до спальні пізно вночі, падала на ліжко як колода, одразу засинаючи. Адепти нарікали, що вона страшно хропе, пробували її будити. Безуспішно.

Цирі міцно спала.

Без снів.

*****

- О боги – Єнніфер зітхнула з відразою, обурено збуривши чорне кучері, опустила голову. – Це ж таке просте! Якщо не зумієш опанувати цього жесту, то що буде з важчими?

Цирі відвернулась, забурчала, фиркнула, розтерла затерплу долоню. Чародійка знову зітхнула

- Подивись ще раз на малюнок, побачиш, як мають бути розставлені пальці. Зверни увагу на пояснюючі стрілки і руни, що оточують жест, який слід виконати.

- Я тисячі разів дивилась на цей малюнок! Я розумієш руни! Vort, caelme. . Ys, veloe. Від себе, повільно. Вниз, швидко. Долоня…о, так?

- А малий палець?

- Я не можу його так виставити, не згинаючи одночасно середнього!

- Дай мені руку!

- Аууу!

- Тихіше, Цирі, бо Неннеке знову прибіжить сюди, думаючи, що я з тебе білую живцем, або смажу в олії. Не змінюй розташування пальців. І повтори. Ну, ні! Чи ти знаєш, що зробила? Якби ти так кинула справжнє закляття, місяць носила б руку в лубках! Чи в тебе долоні з дерева?

- Мої руки призвичаєні до меча! Це через це!

- Дурниця. Геральт все життя махає мечем, а пальці має вправні і… гмм… дуже ніжні. Далі, гидунко, спробуй ще раз. Ну бачиш? Поки що досить. Досить намагатись. Ще раз. Ще раз. Добре. Стріпни долонею. І ще раз. Добре. Стомилась?

- Трохи…

- Дозволь, помасажую тобі долоню і передпліччя. Цирі, чому не вживаєш мазь, яку я тобі дала? Долоньки маєш хропаві, як баклан… А це що? Слід від перстеника, так? Чи мені задається, але хіба я тобі не заборонила носити біжутерію?

- Але я той перстеник виграла у Мирри в бачка. І носила його тільки пів дня…

- На пів дня задовго. Прошу, не носи його взагалі.

- Не розумію, чому мені не можна…

- Ти не мусиш розуміти – відтяла чародійка, але в її голосі не було гніву. – Прошу, щоб ти не носила жодних такого роду прикрас. Хочеш, то запхай собі квіти у волосся. Заплети вінок. Але жодного металу, жодного кристалу, жодного камінця. Це важливо. Коли прийде час, поясню для чого. Прошу, вір мені і зважай на мою просьбу. – Ти носиш твою зірку, сережки і перстені! А мені не можна? Це через те, що я… дівчина?