Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Кров ельфів Том 1.

Тому я туди поїду – підняв голову. – Скажи мені…

Не скажу – перервала. –Ти спалився, Жовтцю. Можуть дотягнутись до тебе знову, чим менше будеш знати, тим краще. Забирайся звідси. Їдь до Реданії, до Дійкстри і Філіппи Ейльхарт, тримайся двору Візіміра. І ще раз попереджую: забудь про Левенятко з Цинтри. Вдавай, що ніколи не чув цього ім’я. Зроби про що тебе прошу. Не хотіла б щоб тебе спіткало щось зле. Занадто багато тобі винна, занадто тебе люблю.

Ти це раз по раз повторюєш. Що ти мені завинила, Єнніфер?

Чародійка відвернула голову, довго мовчала.

Їздиш з ним – врешті відповіла. – Дякуючи тобі не був сам. Був йому приятелем. Був з ним.

Бард опустив очі.

Мало мав з того - зазначив. – Не багато отримав з тої дружби. Через мене мав головно клопоти. Постійно мусив витягати мене з з якоїсь кабали… Помагати мені…

Вона перехилилась через стіл, поклала йому руки на долоні, сильно стисла, нічого не сказавши. В її очах був смуток.

Їдь до Реданії – повторила через хвилину. – До Третогору. Там будеш під захистом Дійкстри і Філіппи. Не пробуй вдавати героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Житцю.

Я помітив – скривився, потерши болючі плечі. – Тому вважаю, що слід застерегти Геральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш дорогу. Думаю, що бувала там… гостею.

Єнніфер відвернулась. Жовтець бачив, як стиснула вуста, як на щоці сіпнувся м’яз.

- Так, траплялось це зі мною один раз – промовила, а в її голосі було щось невловимо дивне. – Траплялось мені бути там гостем. Але ніколи непрошеним.


*****

Вітер несамовито завив, махаючи мітлами трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду і високій кропиві. Хмари охопили круг місяця, на мить освітивши замок, заливаючи повінню блідого світла, занедбаний рів і рештки муру, відкриваючи купи черепів, що посміхались ламаними зубами, дивлячись у порожнечу чорними дірами орбіт. Цирі тонко писнула і сховала голову під плащем Відьмака.

Штурхнута п’ятами коняка обережно переступила розбиту цеглу, увійшла під зламану арку. Підкови, примарне відлуння, пригнічувані виттям бурі. Цирі тремтіла, вчепившись руками в гриву.

Боюся – шепнула.

Не маєш чого боятись – відповів відьмак, кладучи долоні на її плечі. – На всьому світі важче знайти безпечніше місце. Це Каер Морхен, Оселя Відьмаків. Тут колись був гарний замок. Дуже давно.

Не відповідаючи, схилила низько голову. Шкапа Відьмака, яку кликали Пліткою9 , тихо пирхнула, наче теж хотіла її заспокоїти.

Вони занурились у темну безодню, у довгий, безкінечний тунель серед колон і аркад. Плітка ступала впевнено і охоче, не зважаючи на непроникну темряву, швидко подзвонюючи поверхнею підковами. Перед ними, в кінці тунелю, раптом запломеніла червоним світлом пряма вертикальна лінія. Зростає і поширюється, стає дверима з-за яких біліється світло смолоскипів запханих в залізних тримачах на стінах. У дверях стояла чорна, розмита відблисками постать.

Хто? – Цирі почула злий, металевий голос, що звучав як гавкіт собаки. – Геральт?

Так, Ескелю. Це я.

Заходь.

Відьмак зіскочив, зняв Цирі з сідла, поставив на землю, притис її рукою, вона обома руками тримала речовий мішок, шкодуючи, що він занадто малий, щоб вона могла сховатись за ним уся.

Зачекай тут з Ескелем – промови. – Я відведу Плітку до стайні.

Ходи до світла, малий – буркнув чоловік званий Ескелем. – Не стій у темряві.

Цирі дивилась вгору, на його обличчя, і ледь стримала крик страху. То не була людина. Хоч і стояв на двох ногах, хоч і пахнув потом і димом, хоч носив нормальний людський одяг, то була не людина. Жодна людина, подумала, не може мати такого обличчя.

Ну, на що чекаю? – повторив Ескель.

Вона не ворухнулась. З темряві чувся віддалений стукіт підків Плітки. Щось, що було м’яким і пищало, пробігло йому ногою. Підскочила.

Не стій у мороці, хлопче, бо щурі халявки погризуть.

Цирі, тримаючи речовий мішок, прудко рушила у бік світла. Щурі з писком прискали їй з-під ніг. Ескель зігнувся, забрав її речовий мішок, зняв каптур.

Зараза – зазначив. – Дівчисько. Цього ще бракувало.

Налякано подивилась на нього. Ескель усміхнувся.

Побачила, що він все таки людина, що має цілком нормальне людське обличчя, тільки спотворене довгим, бридким, напівкруглим шрамом, що біг від кутика вуст усією щокою, аж до вуха.

Оскільки ти вже тут, вітаю у Каер Морхені – промовив. – Як тебе звуть?

Цирі – відповів за неї Геральт, безшелесно вилинувши з мороку. Ескель повернувся. Раптом, без слів, швидко обидва відьмаки обійнялись, міцно, твердо переплівшись плечима. На одну коротку мить.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 4.

Останній коментар

Тіна 04.08.2022

Таке враження, що текст друкували або
п'яні, або з великого бодуна.


Поціновувач цікавих книг 03.05.2020

Дуже багато орфографічних помилок в творі.


  25.07.2014

Немножко скучно


Додати коментар