Слава ЗСУ!

Живеш, Вовче.

Живу.

Ну, добре – Ескель взяв факел з тримача. – Ходи. Ворота замкніть всередину, бо тепло втікає. - Пішли коридором. Щурі були і тут, шмигаючи під стінами, попискували з глибоких темних бічних проходах, снували перед хитливим колом світла, який відкидав факел. Цирі швидко дріботіла, намагаючись встигати за кроками чоловіків.

Хто зимує, Ескелю? Окрім Веземіра?

Ламберт і Коен.

Зійшли вниз сходами, стрімкими і слизькими. Внизу було видно відблиск світла. Цирі почула голоси, відчула запах диму.

Зала була величезною, залитою світлом з великого багаття, яке засмоктувало у жерло комина. Її центр займав величезний, важкий стіл. За тим столом могло сидіти щонайменше десять людей. Сиділо троє. Троє людей. Троє відьмаків, виправила себе подумки Цирі. Вона бачила тільки тіні на тлі жару вогнища.

- Вітаю, Вовче. Чекали на тебе.

- Вітаю, Веземіре. Вітаю, хлопці. Добре знову бути вдома.

- Кого ти до нас привів?

Геральт хвильку промовчав, потім поклав руку на плече Цирі, трошки підштовхнувши її вперед. Зла, незграбна, невпевнена, скулена і горбата, схилила голову.

Боюся, подумала. Дуже боюся. Коли Геральт мене знайшов і забрав з собою, думала, що страх вже не повернеться… І ось, замість дому, я в цьому страшному, темному, зруйнованому замку, повному щурів і кошмарних відлунь… Знову стою перед червоною стіною вогню. Бачу грізні чорні постаті, бачу злісно втуплені у мене несамовито виблискуючі очі…

Ким є це дитя, Вовче? Ким є ця дівчинка?

Є моїм… - Геральт раптом запнувся. Відчула на плечах його міцні, тверді долоні. І раптом страх зник. Пропав без сліду. Червоний ревучий вогонь давав тепло. Тільки тепло. Чорні тіні були тінями друзів. Опікунів. Блискучі очі висловлювали цікавість. Турботливість. І тривожність…

Долоні Геральта застигла на її плечах.

Вона є нашим призначенням.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Справді, немає огиднішого монстра, противного природі, ніж названий відьмаком, бо це плід мерзенного чаклунства і диявольщини. Це лотри без честі, сумління і сорому, справжні творіння пекла, які мають бути туди забрані. Для таких як вони місця немає місця серед шанованих людей.

А їх Каер Морхен, де гніздяться ті негідники, де вони здійснюють свої огидні практики, має бути стертим з лиця землі, а його слід попелом і салітрою посипаний.

Анонім, Монструм, або описання Відьмака.

Нетерпимість і забобони завжди були серед дурного простацтва і ніколи не будуть викорінені, бо такі самі вічні, як сама глупота. Там, де зараз випинаються гори, буде колись море, там, де зараз морські хвилі, колись буде пустеля. А дурість залишиться дурістю.

Нікодемус де Боот, Роздуми про життя, щастя і процвітання.

Трісс Мерігольд чхнуа в замерзлі руки, ворухнула пальцями і промурмотіла чародійську формулу. Її кінь, буланий мерин, натомість відреагував на закляття, пирскнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку сльозливим від холоду і вітру оком.

Маєш два виходу, старий – повідомила Трісс, натягуючи рукавицію. – Або звикнеш до магії, або продам селянам до плугу.

Мерин застриг вухами, бухнув парою з ніздрів і слухняно рушив вниз лісистим схилом. Чародійка зіщулилась у сідлі, намагаючись уникати вкритих інеєм гілок.

Закляття швидко подіяло, вона перестала відчувати холод у ліктях і на карку, зникло прикре відчуття холоду, припинивши горбитись і втягувати голову в плечі. Чари, що зігрівали її, також притлумили голод, який кілька годин смоктав шлунок. Трісс звеселіла, зручно всілась у сідлі і з більшим ніж до того зацікавленням почала оглядати околиці. З часу, коли вона втратила слід, їй вказувала напрям стародавня стіна гір, засніжені вершини яких виблискували золотом у ті рідкісні моменти, зазвичай уранці і перед заходом, коли через хмари пробивалось сонце. Зараз, коли вона була ближчою до гірського ланцюга, мусила бути обережною. Терени довкола Каер Морхену славились дикістю і неприступністю, а розколина у гранітній стіні, яка правила за напрямок, не була видною для недосвідченого ока. Досить було збочити в один з багатьох ярів чи ущелин, втратити увагу, щоб загубитися. Навіть вона, яка знала місцевість, знала дорогу і бачила, де проходи, не могла дозволити собі мить неуважності.

Ліс закінчився. Перед чародійкою простяглася широка, вкрита валунами долина, сягаюча урвищ на протилежному боці. Центром долини плинула Gwenllech, Ріка Білих Каменів, бурхливо піняво шумувала серед брил і принесених потоком стовбурів дерев. Тут, у верхів’ї, Ґвенлехх була ще тільки прудким, хоч і широким струмком. Тут її було можна форсувати без труднощів. Нижче, в Каедвенні, в основній течії, ріка складала нездоланну перешкоду – була рвучкою і зробилась дуже глибокою.