Слава ЗСУ!

Припини, припини. Прошу.

Ні, Геральте. Якщо хочеш знати, що сталось там, на Пагорбі. Послухай мене – було ревіння і полум’я, були стовпи світла і кулі вогню, які вибухали, був вереск і тріск, а я раптом опинилась на землі, на якійсь купі обвугленого, димлячого шмаття і раптом зрозуміла, що ця купа шмаття це Йоель, а те збоку, той страх, той обрубок без рук і ніг, який так кошмарно кричить, це Корал. І я думала, що кров, у якій лежу, є кров’ю Корал. Але це була моя власна. І тоді я побачила, що зі мною зроблено, і почала вити, вити, як битий пес, як ображена дитина… Залиш мене! Не бійся, не хаплачу. Я вже не дівчинка з вежочки у Маріборзі. Бляха, я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Пагорбі є чотирнадцять трун, але тільки тринадцять тіл. Здивований, що могло дійти до такої помилки? Не розумієш? Більшість трупів були важкими до опізнання шматками, ніхто їх не розрізняв. Живих теж було тяжко розрізнити. З тих, хто добре мене знав, серед живих залишилася тільки Єнніфер, а Єнніфер була непритомною. Інші знали мене тільки поверхово, зазвичай розрізняючи мене за моїм прекрасним волоссям. А я його, холєра ясна, вже не мала!

Геральт її міцно обійняв. Вона вже не намагалась його відсторонити.

- Нам не пошкодували найсильніщих чарів - сказала глухо – заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Нічого не мало забракнути для скалічених героїв з Пагорба. Нас вилікувано, підлатано, повернуто колишній вигляд, повернено волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не зодягну декольтованої сукні, Геральте. Ніколи.

Відьмаки мовчали. Також мовчала і Цирі, яка безшелесно прослизнула до зали і затрималась на порозі, підвівши плечі і сплівши руки на грудях.

Тому – повідала по хвилі мовчання – не кажи мені про мотивації. Ми тому стали на тому Пагорбі, що з Капітулу нам просто сказали: «Так треба». Чия це була війна? Що ми мусіли там захищати? Землі? Кордони? Люди і їх халупи? Інтереси королів? Вплив і прибутки чародіїв? Порядок перед Хаосом? Не знаю. Але ми захищали, бо так було треба. І якщо виникне потреба, стану на пагорбі ще раз. Бо якби того не зробила, то це б означало, що все це було непотрібним і даремним

Я стану біля тебе! – тонко крикнула Цирі. – Побачиш, що стану! Ці нільфгаардці мені заплатять за мою бабусю, за все… Я не забула!

Тихо будь – буркнув Ламберт. – Не втручайся у розмови дорослих…

Акурат! – тупнула дівчинка, а в її очах розгорівся зелений вогонь. – Думаєте, для чого я ще вчуся битись мечем? Хочу його вбити, його, того чорного лицаря з Цинтри, того з крилами на шоломі, за те, що мені зробив, за те, що я боялась! І вб’ю його! Для цього вчуся!

А тому припиняєш навчання – повідомив Геральт голосом, холоднішим, аніж мури Каер Морхену. – Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити у долоні Відьмака, не візьмеш його до рук. Не вчишся тут вбивати і бути вбитою. Ти тут не вчишся вбивати зі страху і ненависті, але для того, щоб рятувати життя. Своє й інші.

Дівчинка закусила губи, тремтячи від збудження і злості.

Розумієш?

Цирі раптово підвела голову.

- Ні.

- Не зрозумієш цього ніколи. Вийди.

- Геральте, я…

- Вийди.

Цирі крутонулась на п’яті, за мить завагалсь, ніби чекала. Чекала на щось, що не могло статись. Потім швидко побігла по сходах. Почули, як гупнули двері.

Занадто різко, Вовче – промовив Веземір. – Занадто різко. І не слід було цього робити у присутності Цирі. Емоційний зв’язок…

Не кажи мені про емоції. Досить з мене розмов про емоції!

Але чому ? – чародійка усміхнулась злузливо і холодно. – Але чому, Геральте? Цирі нормальна. Почувається нормально, виказує нормальні емоції, приймаючи все таким, яким воно в дійсності є. Ти, ясна річ, не розумієш цього і дивуєшся. Тебе це непокоїть і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальний страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відстороненість і байдужість ввжаються ненормальністю. О так, Геральте, тебе це дратує, дратує до такої міри, що починаєш думати про підземелля Каер Морхену, про Лабораторію, про закручені пляшки, повні мутагенних отрут…

Трісс! – крикнув Веземір, дивлячись на раптово зблідле обличчя Геральта. Але чародійка не дала себе обірвати, говорила щораз швидше, щораз голосніше.

Кого ти хочеш ошукати, Геральте? Мене? Її? А може себе самого? Може не хочеш допусити до себе правди, правди, яку знає кожжен, окрім тебе? Може не хочеш прийняти факту, що в тобі емоції і еліксири і Трави не за знищили у тобі людських почуттів! Ти їх у собі знищив! Ти сам! Але не смій убивати їх у тій дитині!