Слава ЗСУ!

Цирі потерла обличчя, подивилась на долоню, заскочена. Долоня була мокра. Дівчинка потягнула носом, витерла сльози рукаом.

Нейтральність? Байдужість? Їй хотілось кричати. Відьмаки хочуть невтручання? Ні! Відьмак має боронити людей. Від лісовика, вампіра, вовкулака. І не тільки. Має захищати їх від кожного зла. А я на Заріччю бачила, що таке зло.

Відьмак має захищати і рятувати. Захищати чоловіків, щоб їх не вішали за руки на деревах, не садовлено на палі. Захищати світловолосих дівчат, щоб їх не було роздерто між вбитими у землю кілками.

Захищати дітей, щоб їх не було зарізано і кинуто у криниці. На захист заслуговує навіть обгорілий кіт у підпаленій стодолі. Для цього я стала Відьмачкою, для того маю меча, щоб захищати таких, як ці з Соддена і Заріччя, бо вони не мають мечів, не знають кроків, півобертів, ухилів і піруетів, ніхто їх не навчив, як битись, безборонні і безсилі проти вовкулака і нільфгаардського мародера. Мене вчили бою. Щоб могла захищати беззбройних. І буду це робити. Завжди. Ніколи не буду нейтральна. Ніколи не буду байдужа. Ніколи!

Не знала, що її застерегло – чи була то раптова тиша, яка впала наліс як холодна тінь, чи якийсь рух, зловлений кутом ока. Але зреагувала блискавино, безумовним рухом, набутим і вивчених у хащах Заріччя, тоді, коли тікала з Цинтри, переслідувана смертю. Впала на землю, залізла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. Щоб тільки кінь не заіржав, подумала.

На протилежному боці яру щось знову ворухнулось, побачила розмиту фігура, що маячила серед листя. Ельф обережно визирнув з заростей. Відкинувши з голови каптур, миттєво розгледівшись довкола, прислухався, а потім безшелесно і швидко рушив межею. Услід за ним з заростів вийшли ще двоє. А потім рушили наступні. Багато. Довгим рядом, гусачком. Близько половини були верхи – ті їхали повільно, випростані у сідлах, напружені, уважні. Тільки мить бачила все виразно і докладно, коли мовчки рухались на тлі неба, яке ясніло у просіці у стіні дерев , поки зникли, розтанувши у миготливих тінях лісу. Зникли безслідно, без звуку і шелесту, як духи. Не тупнув, ані пирхнув жоден кінь, не тріснула галузка під стопою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були обвішані.

Зникли, але Цирі не ворухнулась, лежала притулившись до землі під ялівцем, намагаючись дихати як найтихіше. Знала, що її може зрадити сполоханий птах чи звір а птаха чи звіра міг сполохати кожен звук і кожен рух – навіть найменший, найобережніший. Вона встала тільки тоді, коли ліс дорстатньо заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заскреготіли сороки.

Вона встала тільки для того, щоб опинитись у сильних обіймах. На її вуста лягла чорна шкіряна рукавиця, стримавши наляканий крик.

Тихо будь.

Геральте?

Тихо, сказав.

Бачив?

Бачив.

То вони… - шепнула. - Scoia'tael. Так?

Обережно і тихо зійшли з пагорба, але не повернули на тракт, залишившись у хащах. Геральт уважно огледів її, не дозволивши їй самостійно їхати, не віддавши поводи каштана, провадячи його сам.

Цирі – раптом сказав. – Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпенові, ані Вєнцкові. Нікому. Розумієш?

Ні – буркнула, опускаючи голову. – Не розумію. Чому маю мовчати? Їх треба попередити На чиєму ми боці, Геральте? Проти кого? Хто є нашим приятелем, а хто ворогом?

Зранку відділимось від конвою – сказав по хвилі мовчання. – Трісс вже майже здорова. Попрощаємося і поїдемо нашою власною дорогою. Будемо мати наші власні проблеми, власні печалі і свої труднощі. Тоді, маю надію, ти нарешті припиниш намагатись поділяти мешканців нашого світу на друзів і ворогів.

Я маю бути…нейтральною? Байдужою, так? А якщо нападуть…

Не нападуть.

А якщо…

Послухай мене – повернувся до неї. – Як думаєш, чому такий важливий транспорт, повний золотом і сріблом, секретна допомога короля Хензельта для Аердина, ескортований червонолюдами, а не людьми? Я вже вчора побачив ельфа, який розглядав нас з дерева. Чув, як вони вночі пройшли біля обозу. Scoia'tael не атакують червонолюдів, Цирі.

Але для чого – сказала. – Крутяться, оточують нас..

Я знаю, для чого вони тут. Я покажу тобі. – Раптово повернув коня, віддавши їй поводдя. Вдарила каштана колінами. Відьмак вів, Цирі їхала слідом. Обоє мовчали. Довго.

Дивись – Геральт притримав коня. – Дививсь, Цирі.

Що це? – зітхнула

Shaerrawedd.

Перед ними, так далеко, як тільки дозволяв бачити ліс, виднілись гладенько обтесані блоки граніту і мармуру, з зокругленими і стесаними вітром краями, оздоблені вимоїнами зробленими дощем, спекою, потріскані через мороз, розкидані коріннями дерев. Серед стовбурів біліли зламані колони, арки, рештки обплетених плющем фризів, загорнуті у товстий шар зеленого моху.