Слава ЗСУ!

- Переляк нільфгаардських дітей – криво усміхнувся Візімір – не принесе нам безпеки.

- Ні – погодився Хенсельт. – Забезпечує нам дещо інше. Те, що не пануючи над устям ріки і узбережжям, маючи відкриті фланги, Емгир вар Емрейс не буде у змозі запевнити забезпечення підрозділів, які хотіли б переправитись на правий бік Яруги. Які блискавичні переходи, які рейди кавалерії? Сміх один. Впродовж трьох днів після форсування ріки армія зупиниться. Половина облягатиме кріпості, решта розлізеться, щоб грабувати, шукати пашу та харчі. А коли їх славна кавалерія зжере власних коней, зробимо їм другий Содден. До дідька, я б хотів, щоб вони перетнули річку. Але не бійтесь, не перетнуть.

- Закладемось – раптом сказала Меве з Лірії – що не перетнуть Яругу. Закладемось, що Нільфгаард буде просто чекати. Але задумаймося, кому це на руку, нам чи їм? Хто може собі дозволити бездіяльне чекання, а хто ні?

- Власне! – підхопив Візімір. – Меве, як зазвичай, говорить мало, але поціляє прямо у ціль. Емгир має час, панове, а ми його не маємо. Чи не бачите, про що йдеться? Нільфгаард три роки тому зрушив камінь на схилі гори і спокійно чекає на лавину. Просто почекайте, а зі схилу сиплеться нове каміння. Бо той перший камінчик здавався декому брилою, яку неможливо зрушити. А скоро виявилось, що було достатньо його торкнутись, щоб рушив, знайшлися ті, кому лавина до вподоби. Від Синіх гір до Бремервоорду лісами крутяться ельфіські команди, це вже не мала партизанка, це війна. Тільки подивіться, як рушили до бою вільні ельфи з Dol Blathanna. У Махакамі заворушення серед червонолюдів, дріади з Брокілону стають щораз зухвалішими. Це війна, війна на по-крупному. Внутрішня війна. Громадянська. Наша. А Нільфгаард чекає… На кого працює час, як думаєте? У командах Scoia'tael б’ються тридцяти – сорокарічні ельфи. Але вони живуть по триста років! Вони мають час, ми його не маємо!

- Scoia'tael – визнав Хенсельт – стали справжньою скалкою в дупі. Паралізують мені торгівлю і транспорт, тероризують фермерів… З цим слід покінчити!

- Якщо нелюди хочуть війни, то будуть її мати – втрутився Фольтест з Темерії. – Я завжди був речником єднання і співіснування, але якщо вони хочуть проби сил, то спробуємо, хто сильніший. Я готовий. У Темерії та Соддені я візьмуся винищити Білок за шість місяцв. Ці землі вже раз спливли кров’ю ельфів, випущеною нашими прадідами. Я вважаю це трагедією, але не бачу виходу, трагедія повториться. Ельфів треба пацифікувати.

- Твоє військо вирушить на ельфів, якщо даш їм наказ- кивнув головою Демавенд. – Але чи рушиш на людей? На селюків, з яких рекрутуєш піхоту? На цехи? На вільні міста? Візіміре, говорячи про Scoia'tael, описав тільки один камінець з лавини. Так, так, панове, не витріщайте на мене очі! Села і містечка вже почали думати, що на захоплених Нільфгаардом землях селянству, фермерам і ремісникам живеться легше, вільніше і багатше, що купецькі гільдії мають більші привілеї… нас заливають товари з нільфгаардських мануфактур. У Бругге і Вердені їх монета витіснила місцеву. Якщо будемо сидіти бездіяльно, то загинемо, розсварені, втягнуті у конфлікти, втягнуті у придушення повстань і бунтів, поволі узалежнювані від економічної потуги Нільфгаарду. Загинемо, задушені у власному задущливому затінкові, бо зрозумійте, що Нільфгаард перекриває нам дорогу на Південь, а ми мусимо розвиватись, мусимо бути експансіоністами, бо у протилежному випадку для наших внуків тут забракне місця!

Присутні мовчали. Візімір Реданський глибоко зітхнув, схопив один з кубків, що стояв на столі, довго пив. Мовчання тривало, дощ стукав у вікна, вітер вив і ляскав віконницями.

Весь неспокій, про який йде мова – врешті сказв Хенсельт – це робота Нільфгаарду. Це емісари Емгира під’юджують нелюдів, ширять пропаганду і закликають до заворушень. Це вони сиплять золотом і обіцяють привілеї цехам і гільдіям, обіцяють баронам і князям високі посади у провінціях, які утворяться замість наших королівств. Не знаю, як у вас, але у Каедвені ні з того, ні з сього намножилось попів, проповідників, ворожбитів та інших засраних містиків, що проголошують кінець світу…

У мене те саме – підтвердив Фольтест. – Бляха, скільки років був спокій. З часу, коли мій дід показав попам, де їх місце, сильно прорідивши їх ряди, а інші зайнялись чимось корисним. Вивчали книги і прищеплювали дітям знання, лікували хворих, опікувались вбогими, каліками і бездомними. Не втручались у політику. А тепер раптом очуняли і викрикають у святинях марення до натовпу, а натовп слухає і нарешті знає, чому йому так зле ведеться. Я це терплю, бо я менш поривчастий, аніж мій дід і менш схиблений на ґрунті мого королівського авторитету і гідності. Щоб це, зрештою, була б за гідність, і що за вторитет, якби їх могло підважити кувікання якогось божевільного фанатика. Але моя терплячість закінчилась. Останнім часом головною темою казань є Визволитель, який прийде з Півдня. З Півдня, розумієте? З-за Яруги!