Слава ЗСУ!

Так.

Що ще, Коегоорне?

Граф… Вже тут, ваша величносте. Прибув згідно з наказом.

Вже? – усміхнувся чоловік. – Подиву гідний поспіх. Маю надію, що не загнав того коня, через якого йому всі так заздрили. Нехай заходить.

Маю бути присутнім при розмові, ваша величносте?

Очевидно, що так, намістнику Цинтри.

Викликаний з передпокою лицар зайшов до кімнати енергійним, сильним і гучним кроком, гуркочучи чорною бронею. Зупинився, гордо випроставшись, скинувши з плече мокрого і брудного чорного плаща, поклавши долоню на руків’я потужного меча. Впер у стегно оздоблений крилами хижого птаха шолом. Коегоорн подивився на обличчя лицаря. Знайшов на ній сувору вояцьку гордість та зухвалість. Не знайшов нічого, що мав би побачити на обличчі чоловіка, який останні два роки провів у вежі, в ув’язненні, з якого, як все виказувало, вийти міг тільки на ешафот. Маршал усміхнувся під вусом. Знав, що погорда смертю і шалена відвага молодика брались виключно з браку уяви. Знав про це досконало. Сам колись був таким молодиком. Чоловік, що сидів за столом, сперши підборіддя на сплетені долоні, уважно подивився на лицаря. Молодик випростався як струна.

Щоб усе було зрозуміло – сказав до нього чоловік з-за столу – знай, що помилка, здійснена у цьому місті два роки тому, анітрохи не пробачена. Ти отримаєш ще один шанс. Дістанеш ще один наказ. Від того, як його виконаєш, буде залежати моє рішення щодо твоєї подальшої долі.

Обличчя молодого лицаря навіть не здригнулось, також не здригнулось ані одне перо на крилах, які оздоблювали опертий у стегно шолом.

Ніколи нікого не обманюю, ніколи не даю нікому марних надій – продовжував чоловік. – Тоді знай, що ти маєш деяку надію на порятунок від катівської сокири, якщо, звичайно, цього разу не помилишся. На повне помилування маєш малий шанс. На моє вибачення і забуття… жодних.

Молодий лицар у чорній броні і цього разу навіть не здригнувся, але Коегоорн уловив блик його очей. Не вірить йому, подумав. Не вірить і помиляється. Робить велику помилку.

Наказую – повна увага – піднявся чоловік з-за столу. – Так само й тобі, Коегоорне. Бо тобі також будуть віддані накази, які за мить видам. За мить. Мушу визначитись щодо їх змісту і форми.

Маршал Менно Коегоорн, намісник провінції Цинтра і майбутній головнокомандувач армії з Доль Ангра, підвів голову, поклавши руку на голівку меча. Такої самої постави прибрав лицар у чорних латах, з шоломом оздобленим крилами хижого птаха. Обидва чекали. У тиші. Терпляче. Так як належало чекати наказів, над змістом і формою яких замислився імператор Нільфгаарду, Емгир вар Емрейс, Deithwen Addan yn Carn aep Morvudd, Біле Полум’я, яке Танцює над Курганами Ворогів.

*****

Цирі прокинулась.

Лежала, а скоріше напівсиділа з головою, високо опертою на кількох подушках. Припарка, яку мала на чолі, була вже теплою і тільки злегка вологою. Вона скинула її, не в змозі витеріпти тягаря і печіння шкіри. Важко віддихалась. Мала пересохле горло, ніс майже заблокований згустками крові. Але еліксири і і закляття подіяли – біль, який кількома годинами раніше туманив зір і розривав череп, зник, відступив, залишивши по собі тільки тупе пульсування і відчуття тиску у скронях.

Обережно торкнулась тильною стороною долоні носа. Кров уже не йшла.

Але ж і дивний сон мала подумала. Перший сон протягом багатох днів. Перший, якого я не злякалась. Перший, який мене не стосувався. Була… спостерігачем. Бачила все наче з гори, з висоти… Так, ніби була б птахом… Нічним птахом…

Сон, у якому бачила Геральта.

У тому сні була ніч. І дощ, який морщив поверхню каналу, шумів на гонтах дахів, на стріхах клунь, вилискував на дошках помотсів і кладок, на палубах човнів і барок… І там був Геральт. Не один. З ним був чоловік у смішному капелюсі з пером, обвислим від вологості. І струнка дівчина у зеленому плащі з каптуром.. Всі троє повільно і обережно йшли мокрим помостом… А я бачила їх з верху. Як ніби була птахом. Нічним птахом…

Геральт зупинився. Далеко ще, запитався. Ні, відповіла струнка дівчинка, струшуючи від води зелений плащ. Ми вже майже на місці… Гей, Жовтцю, не відставай, бо загубишся у тих завулках… А де, до біди, є Філіппа? Через мить я побачила, летіла вздовж каналу… Але ж паршива погода… Йдемо. Веди, Шані. А так, між нами, звідки ти знаєш цього знахаря? Що тебе з ним поєднує?

Я часом продаю йому викрадені з університської лабораторії ліки. Що ти так дивишся? Батьки ледь оплачують моє навчання… Буває, що потребую грошей… А знахар, маючи справжні ліки, лікує людей… Або, пригнаймні, їх не труїть… Ну, ходімо вже.