Слава ЗСУ!

- Так – підтвердив Геральт. – Послухай, Шані. Спробуймо…

Тісно скупчившись, почали шепотіти, приховані у темряві під тростиновим покриттям даху клуні. З таверни на протилежному боці каналу на воду падала смуга світла. Було чутно співи, сміх і вигуки. На берег вийшли троє плотогонів. Двоє сварились, тягнучи і штовхаючи один одного, одноманітно, по колу, матюкаючись, аж нудило. Третій, спершись у стовп, сцяв до каналу, при цьому фальшиво насвистуючи.

Донг, металево озвалась залізна бляха, прив’язана на ремені до стовпчика біля помосту. Донг. Знахар Мигрмам відкрив віконце, визирнув. Лампа, яку тримав у руці, тільки засліплювала його, тож він відклав її геть.

Що за чорт там дзвонить вночі? – заревів люто. – Постукай собі у порожній лоб, засранцю, хую кривий, якщо тобі спала фантазія стукати! Геть пішли, синяки, і вже! Я тут маю наготований арбалет! Хтось хоче мати шестидюймовий болт у сраці?

Пане Мигрмане! Це я, Шані!

Га? – знахар ще більш вихилився. – панна Шані? Зараз, вночі? Як це?

Опустіть місток, пане Мигрмане! Я принесла вам те, про що просили!

Прямо зараз, з чортами? Не могли в день, панянко?

Удень тут забагато очей – струнка постать у зеленому плащі маячила на помості. - Якщо побачать, що для вас ношу, мене витурять з Академії. Опустіть місток, я не буду стояти на дощі, мені чижемки намокнуть.

Ви не самі, панянко – підозріливо зауважив знахар. - Зазвичай приходите самі. Хто там з вами?

Друг, жак як і я. Я що, сама мала вночі йти до цього вашого забороненого району? Що мені, цнота немила, чи як? Впустіть мене, нарешті, бляха!

Буркочучи під носом, Мигрман звільнив запір коловороту, місток зі скрипом опустився, стукнувши у дошки помосту. Знахар підійшов до дверей, відсунув засув і замок. Не відкладаючи нап’ятого арбалета, обережно визирнув. Не помітив кулака у чорній, наїжаченій срібними цвяшками рукавиці, що летів до його скроні. Але хоч ніч і була темною, місяць-молодик, а небо хмарне, раптом побачив десять тисяч сліпучо яскравих зірок.

Тубланк Мішелет ще раз потягнув бруском по вістрю меча, спрвляючи враження, що виконувана робота цілком поглинула його.

Ми маємо убити для вас одну людину – відклав брусок, витер лезо кавалком змащеної кролячої шкури, критично оглянув вістря. – Звичайного фраєра, який собі вештається самотою вулицями Оксенфурту, не має ані гвардії, ані ескорту, ані охорони. Навіть пахолків не має. Для того, щоб його дістати, ми не муситимемо вдиратись до жодного храму, ратуші, замку чи гарнізону… Чи так, шановний пане Ріенсе? Я правильно вас зрозумів?

Чоловік зі знівеченим шрамом обличчям кивнув головою з розумінням, злегка мружачи темні вологі очі з неприєним виразом.

Зокрема – продовжив Тубланк – після убивства того типа ми зовсім не будемо змушені ховатись десь найближчі пів року, бо ніхто не буде нас переслідувати і шукати. Ніхто не пошле за нами ані ополчення, ані мисливців за винагороду. Не потрапимо під родову ворожнечу, ані помсту. Інакше кажучи, пане Ріенсе, ми маємо убити для вас звичайного, пересічного, нічого не вартого фраєра?

Чоловік зі шрамом не відповів. Тубланк подивився на братів, які нерухомо і прямо сиділи на лаві. Як завжди, Різзі, Флавіус і Людовіко мовчали. Бо тільки Тубланк ходив до храмової школи. Убивав так само вправно як і брати, але також умів читтати і писати. І говорити.

І щоб убити такого звичайного фраєра, пане Ріенсе, ви не наймаєте будь-якого головоріза з порту, але нас, братів Мішелетів? За сто новіградських корон?

Така ваша звичайна ставка – процідив чоловік зі шрамом. – Правда?

Неправда – холодно заперечив Тубланк. – Бо ми не для забивання звичайних фраєрів. А якщо вже.. пане Ріенсе, фраєр, якого ви хочете бачити трупом, буде вам коштувати двісті. Двісті не обшмугляних, блискучих корон з карбом новіградського цеху міняйлів. Знаєте чому? Бо у цій справі є сморід, мій пане. Ви не мусите нам казати, що за сморід, обійдемося. Але заплатите за нього. Двісті, я сказав. Дасте таку ціну, то вже можете вашого недруга вважати за мертвого. Не хочете дати, то шукайте когось іншого для цієї роботи.

У смердючій затхлістю і скислим вином пивниці запанувала тиша. Підлогою бігав тарган, швидко перебираючи ніжками. Флавіус Мішелет з тріском розтоптав його, блискавичним рухом ноги, майже не змінюючи постави і зовсім не змінюючи виразу обличчя.

- Згода – сказав Ріенс. – Отримаєте двісті. Йдемо.

Тубланк Мішелет, професійний убивця з чотирнадцятирічного віку, навіть здриганням повіки не виказав здивування. Не сподівався, що йому вийде виторгувати більше ніх сто двадцять, гора сто п’ятдесят. Раптом набрався певності, що надто низько оцінив сморід, що крився у цій роботі.

Знахар Мигрман очуняв на підлозі своєї власної хати. Лежав на взнак, спутаний як баран. Його потилиця люто боліла, пам’ятав, що падаючи вдарився головою у фрамугу дверей. Скроня, у яку його вдарили, теж боліла. Не міг ворухнутись, бо його груди тяжко і немилосердно пригинав високий чобіт, стягнутий пряжками. Знахар, мружачи очі і кривлячи обличчя, подивився вверх. Чобіт належав високому чоловікові з білим, як молоко, волоссям. Мигрман не бачив його обличчя – було приховане у мороку, який не освітлювала лампа на столі.