Слава ЗСУ!

Помилуйте… - простогнав. – Пощадіть, богами заклинаю… Віддам гроші… Все віддам… Покажу, де заховані…

Де Ріенс, Мигрмане?

Від звуку того голосу знахаря всього затрусило. Не був боягузом, було небагато речей, яких боявся. Але у голосі біловолосого були всі ті речі. І ще кілька інших на додачу.

Надлюдським зусиллям волі опанував переляк, що огидним хробаком повзав у животі.

Га? – удав здивування. Що? Хто? Як кажете?

Чоловік нахилився і Мигрман побачив його обличчя. Побачив очі. Від їх вигляду шлунок опустився йому аж до задниці.

Не крути, Мигрмане, не виляй хвостом – озвався з тіні знайомий голос Шані, медички з університету.

Коли я була у тебе три дні тому, тут, на цьому стільці, сиділ панок у підбитому ондатрою плащі. Пив вино, а ти аби кого не пригощаєш, тільки найліпших приятелів. Залицявся до мене, нагло намовляв на танці під «Три дзвіночки». Навіть мусила дати йому по лапах, бо брався мацати, пам’ятаєш? А ти сказав: «Облиште її, пане Ріенсе, не полохайте мені її, мушу з академікусами добре жити й справи крутити»». І ви обидва реготали, ти і твій пан Ріенс з підпаленою пикою. Не вдавай зараз дурного, бо трафив не на дурніших од себе. Кажи, поки ввічливо просимо.

 Ах ти, жачко премудра, подумав знахар. Ти зрадлива гаино, ти сука руда, я вже ж тебе знайду, вже я тобі відплачу… тльки щоб з цього виліз…

- Який Ріенс? – заскавчав, в’ючись, марно намагаючись звільнитись з-під пригинаючої йому тулуб стопи. – Звідки я маю знати хто він і де він? Тут різні приходять, такі й сякі, що то я…

Біловолосий нахилився ще сильніше, повільно витяг стилет з халяви другого чобота, посиливши тиск першого на груди знахаря.

- Мигрмане – показав тихо. – Хочеш вір, не хочеш – не вір. Але якщо негайно не розповіси мені, де є Ріенс… Ящо негайно не розкажеш, як ти з ним зв‘язуєшся… То я тебе кавалками згодую вуграм у каналі. Почну з очей.

У голосі біловолосого було щось, що змусило знахаря негайно увірувати у кожне слово. Дивився на лезо стилета і знав, що воно було гострішим від ножів, які сам вживав для вирізання виразок і фурункілів. Почав тремтіти так, що впертий у його груди чобіт нервово підскакував. Але мовчав. Мусив мовчати. Паоки що. Бо якби Ріенс повернувся і запитав, чому його видав, Мигрман повинен був продемонтрувати чому. Одне вухо, подумав, одне вухо мушу витримати. Потім скажу…

- Для чого витрачати час і бабратись у крові? – раптом почувся з напівмороку м’який жіночий альт. – Для чого ризикувати, що буде крутити і брехати? Дозвольте взятись за нього у мій спосіб. Буде говорити так швидко, що язик собі покусає. Притримайте його.

Знахар завив і рвонувся у путах, але біловолосий притис його коліном до підлоги, вхопив за волосся і викрутив голову. Збоку хтось присів. Почув запах парфумів і мокрого пташиного пір’я, відчув дотик пальців до скроні. Хотів закричати, але горло йому здушив страх – зумів тільки вереснути.

Вже хочеш кричати? – замуркотів по котячому м’який альт біля його вуха. – Зарано, Мигрмане, за рано. Я ще не розпочала. Але зараз почну. Якщо еволюція створила на твоєму мозку які-небудь звивини, то я їх проорю дещо глибше. А тоді ти побачиш, чим може бути крик.

А тому – сказав Вільгефортц, вислухавши донесення – наші королі почали мислити самостійно. Почали самостійно планувати, у лякаюче швидкий спосіб еволюціонували від мислення приземлено тактичного до стратегічного? Цікаво. Ще недавно, під Содденом, єдине, що вміли, це був галоп з диким вереском і піднятим мечем на чолі хоругви, навіть без огляду на те, чи хоругва не відстала позаду, чи не галопує у протилежний їм бік. А сьогодні, у замку Хагге вирішують долю світу. Цікаво. Але, якщо маємо бути щирими, ми цього сподівались.

Знаємо – підтакнув Артауд Терранова. – І пам’ятаємо, що ви застерігали нас від того. Тому й інформуємо вас про це.

Дякую за пам’ять – усміхнувся чародій, а Тіссая ле Вріес раптом зрозуміла, що про факти, які йому щойно повідомили, знав віддавна. Не озвалась ані словом. Сидячи, випроставшись у кріслі, вирівняла мережані манжети, лівий, бо він лежав трохи інакше, аніж правий. Відчула на собі неприязний погляд Терранови і веселий Вільгефортца. Знала, що усіх забавляє чи нервує її легендарний педантизм. Але вона абсолютно цим не переймалась.

Що на це все Капітула?

Спершу – проказав Терранова – хотіли б почути твою думку, Вільгефортце.

Спершу – усміхнувся чародій – сядьмо і щось випиймо. Часу маємо досить, дозвольте мені повестись як господарю. Бачу, шо ви замерзлі і змучені подорожжю. Скільки пересадок у телепортах, якщо можна запитати?