Слава ЗСУ!

Ні! Я вживаю мило! Те, що ви так рідко вживаєте!

Ого – скривилась Еурнейд. – Яка вразлива, яка зла! Яка напинджена!

Раніше не була такою - зітхнула Іоля Друга. – Стала такою відколи зустрілась з тією відьмою. Спить разом з нею, їсть разом з нею, на крок від тієї Єнніфер не відступає. На лекції у храм майже взагалі перестала ходити, а для нас ні хвилини часу не має!

А ми всю роботу за неї маємо робити! І в кухні, і на городі! Дививсь, Іолю, які вона має ручки! Як королівна!

Так вже воно є! – запіяла Цирі. – Одні мають трохи розуму, то для них книга! Інші мають персть у голові, то для них мітла!

А ти на мітлі тільки літаєш, так? Чарівниця-трипперниця!

Дурепа!

Сама ти дурна!

Аж ніяк!

Саме так! Ходи, Іолю, не звертай на неї увагу. Чародійки це не для нас компанія.

Певно, що не для вас! – заверещала Цирі і вдарила кошиком з зерном об землю. – Кури – оце для вас компанія!

Адептки, задравши носи відійшли, оточені шумним натовповм птаства.

Цирі голосно вилаялась, повторюючи улюблену лайку Веземіра, значення якої для неї не було до кінця зрозумілим. Потім додала ще кілька слів, почутих від Ярпена Зіґріна, значення яких було для неї цілковитою загадкою. Копняком розігнала курей, що скупчились довкола розсипаного зерна. Підняла кошик, обернула його, після чого закрутилась у відьмацькому піруеті і запустила ним як диском понад очеретяним дахом курника. Крутонулась на п’яті і пустилась бігом через храмовий парк.

Бігла легко, вправно контролюючи дихання, біля кожного другого дерева моторно виконуючи стрибки напівпіруетом, імітуючи удари уявним мечем, і одразу після того ухиляння і фінт. Врешті перестрибнула пліт, впевнено і м’яко приземлившись на напівзігнутих ногах.

- Ярре! – крикнула, задираючи голову у бік віконця зяючого у кам’яній стіні вежі. – Ярре, ти там? Гей! Це я!

- Цирі? – хлопець вихилився – Що ти робиш?

- Я можу туди до тебе зайти?

- Зараз? Гмм… Ну, прошу… Дуже прошу.

Як буря вибігла сходами, заскочивши молодого адепта в момент, коли він відвернувшись спиною поспішно поправлв одяг і накривав пергаментами інші пергаменти, що лежали на столі. Ярре зачесав волосся пальцями, закашлявся і невміло усміхнувся. Цирі запхала великі пальці за пасок, трусонувши попелястою гривкою.

- Що це за війна, про яку всі говорять? – випалила. – Хочу знати!

- Прошу, сідай.

Роззирнулась кімнатою. У ній стояли чотири великі столи, завалені книгами і сувоями. Крісло було тільки одне. Так само завалене.

- Війна? – бекнув Ярре. – Так, я чув ті чутки… Тебе це цікавить? Тебе, дів… ні, не сідай на стіл, прошу, я ледь зумів впорядкувати ці документи… Сідай на крісло. Зараз, почекай, зніму книги… Чи пані Єнніфер знає, що ти тут?

- Ні.

- Гмм… А матінка Неннеке?

Цирі скривилась. Знала, про що йдеться. Шістнадцятирічний Ярре був вихованцем верховної жриці, здібним стати жрецем і хроністом. Він жив у Елландері, де працював писарчуком у міському суді, але у храмі Мелітеле перебував частіше, аніж у містечку, цілими днями, а іноді й ночами, вивчаючи, переписуючи та висвітлюючи справи у бібліотеці храму. Цирі ніколи не чула того з вуст Неннеке, але булор відомо, що верховна жриця абсолютно не бажала, щоб Ярре крутився коло молодих адепток. І навпаки.

Адептки гостро зиркали на хлопця і вільно пліткували, розглядаючи різні можливості, які надавало часте перебування на території храму чогось, що носило штани. Цирі надзвичайно дивувалась, бо Ярре був запереченням всього, що на її думку повинен репрезентувати собою показний чоловік. У Цинтрі, як пам’ятала, показний чоловік сягав головою стелі, а плечима від фрамуги до фрамуги, лаявся як червонолюд, ревів як буйвол і на тридцять кроків смердів конем, потом і пивом, без огляду на час дня і ночі. Мужчину, який тому описові не відповідав, фрейліни королеви Каланте не визнавали гідним зітхань і пліток. Цирі також надивилась на інших чоловіків – на мудрих і лагідних друїдів з Ангрену, на ставних і хмурих поселенців з Соддену, на відьмаків з Каер-Морхену. Ярре був іншим. Був худий як палиця незграбний, носив занадто забруднений чорнилом і пилом одяг, мав вічно жирне волосся, а на підборідді, замість щетини, сім чи вісім довгих волосків, з яких десь половина виростали з великої бородавки. Цирі взагалі не розуміла, чому її так тягне до вежі Ярре. Любила з ним розмовляти, хлопець знав багато, можна було багато навчитись від нього. Але рстаннім часом, коли дивився на неї, мав дивний, нечіткий і липкий погляд.

- Ну – нетерпеливилась. – Скажеш мені нарешті, чи ні?

- Немає про що говорити. Не буду ніякої війни. Це все поголоски.