Слава ЗСУ!

- Дурнуватий.

- Завжди був такий.- Том скосив очі й висунув язика.- І завжди буду.

Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев\'яноста з чимось,- по одній на кожний літній день,- уже майже [531] всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.

- Це ж треба,- сказав Том.- Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано.

Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.

- Куди краще, ніж складати на горище речі, які більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотикатися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні тобі диму, ні куряви, сама тільки користь - ось що таке кульбабове вино.

Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.

- Оце - перший день літа.

- А це - той день, коли я купив нові тенісні туфлі.

- Атож. А оце - Зелена машина!

- Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!

- Чаклунка Таро!.. Нелюд!

- Але ж насправді літо ще не скінчилося,- сказав Том.- І ніколи не скінчиться. Я пам\'ятатиму весь цей рік, усе, що сталося кожного дня, завжди пам\'ятатиму.

- Воно скінчилося ще перед тим, як почалося,- промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса.- Я нічогісінько не пам\'ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.

- Ти жартуєш!

- Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються... їх уже не відрізняєш один від одного...

- Та де!-заперечив Том.- Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани -> он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні - цей день я теж запам\'ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам\'ятатиму його, я певен!

Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев. [532]

- Ну звісно, пам\'ятатимеш, Томе,- сказав він.- Неодмінно пам\'ятатимеш.

І, залишивши у підвалі просякнуте м\'яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з\'явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м\'ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.