Слава ЗСУ!

Але те, що можна було зберегти, вона зберегла. Приїхавши п\'ять років тому в це містечко, вона привезла з собою великі чорні скрині, в яких напхом лежали перекладені кульками нафталіну зім\'яті плаття в рожевих квіточках і кришталеві вазочки з її дитинства. Чоловікові місіс Бентлі належало нерухоме майно в різних містах, і після його смерті вона, мов пожовкла від часу шахова фігура із слонової кістки, пересувалася з місця на місце, розпродуючи все підряд, аж поки опинилась у цьому зовсім чужому їй містечку, сама-одна зі своїми [382] скринями й темними неоковирними меблями, що оточували її зі всіх боків, закляклі, мов доісторичні істоти в зоологічному музеї.

Знайомство з дітьми відбулося в середині літа. Місіс Бентлі вийшла з дому полити плющ біля веранди й побачила двох дівчаток і хлопчика, що нахабно простяглися посеред її лужка й розкошували на шорсткій, коротко підстриженій траві.

Місіс Бентлі приязно всміхнулася до них усім своїм жовтим, схожим на маску обличчям, і саме в цю мить із-за рогу викотився візок морозивника. Наче оркестр крихітних ельфів, він видзвонював крижані мелодії, чисті й сріблясті, як дзенькіт кришталевих келихів під рукою знавця, скликаючи всіх до себе. Дітлахи враз сіли на траві й усі троє, мов соняшники до сонця, повернули голови туди.

- Хочете морозива? - гукнула до них місіс Бентлі.- Ідіть сюди!

Візок зупинився, і місіс Бентлі заплатила за три порції льодовикової доби. Набравши у роти солодкого снігу, дітлахи подякували і швидкими поглядами зміряли її від сивої голови до черевиків на удзиках.

- А ви не хочете відкусити? - спитав хлопчик.

- Ні, дитино. Я вже стара, і кров у мене й так холодна. Не розтану і в найспекотніший день,- засміялася місіс Бентлі.

Вони перенесли свої льодовички на тінясту веранду й умостилися рядочком на канапі-гойдалці.

- Мене звуть Еліс, її Джейн, а це Том Сполдінг.

- Дуже мило. Я місіс Бентлі. Колись мене звали Елен.

Дітлахи вражено витріщилися на неї

- Ви не вірите, що мене звали Елен? -спитала стара.

- Я й не знав, що в бабусь бувають імена,- кліпаючи очима, відказав Том.

Місіс Бентлі сухо засміялася.

- Він хотів сказати, що бабусь ніколи не звуть на ім\'я,- докинула Джейн.

- Моя люба, коли тобі буде стільки років, скільки мені тепер, тебе теж не зватимуть Джейн. Зі старою жінкою всі страшенно чемні. Вона тільки місіс. Ніхто з молодих не скаже на неї Елен. Це здається надто легковажним.

- А скільки вам років? - спитала Еліс. [383]

- О, я ще пам\'ятаю птеродактилів,- усміхнулася місіс Бентлі.

- Та ні, насправді, скільки?

- Сімдесят два.

Усі троє замислено посмоктали свої крижані солодощі.

- Багато,- мовив Том.

- А почуваю я себе так само, як і тоді, коли мені було стільки ж, скільки вам,- сказала стара.

- Скільки нам?

- Атож. Колись я була такою самою гарненькою дівчинкою, як ти, Джейн, і ти, Еліс.

Дітлахи мовчали.