Слава ЗСУ!

- А ми йому не скажемо.

- Не скажемо? [406]

Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м\'ясо. Хвилин із п\'ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала:

- Я оце думала... Ми вже старі й немічні, а признатися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили перед людьми тим, що втекли...

- То що ж тепер?..

У кухні запала мовчанка, лише м\'ясо шкварчало на сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на одну.

- Я вважаю... - Ферн на довгу хвилю втупилась поглядом у стіну.- Я вважаю, нам більше не можна їздити Зеленою машиною.

Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.

- Більш... ніколи? - спитала вона.

- Ніколи.

- Але ж... - мовила Роберта.- Але ж ми не повинні... зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в себе?

Ферн подумала.

- Та, мабуть, можна.

- Принаймні хай хоч так. Я піду від\'єднаю батареї. Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі з\'явився Френк, їхній молодший брат,- йому було всього п\'ятдесят сім років.

- Привіт, сестрички! - гукнув він.

Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках газету, і Ферн миттю вихопила її, Вся тремтячи, вона гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а тоді зітхнула й віддала газету братові.

- Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб-ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?

- І гадки не маю.

Ферн повернулася до нього спиною і почала шукати хусточку.

- Ох, ті вже мені хлопчиська!

Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав плечима.

- Я бачу, вечеря майже готова? [407]

- Так.

Ферн накрила на стіл.

Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім ще і ще - глухо, ніби здалеку.

- А це що таке? - Френк виглянув з кухонного вікна в сутінки.- Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!

Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші.

- Що це їй набрело в голову? - запитав Френк.

- Дай їй спокій, бога ради! - крикнула Ферн. Френк здивовано розширив очі.

За хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні зайшла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.

●

Ранній ранок. Дахи за вікном ледь сіріють у світанковому серпанку. Листя на деревах тихо тріпоче від найлегшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за повороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих сталево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий, як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети, оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лунко дзенькає, щоразу як старезний вагоновод стукне по ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що мете по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов ладан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць.