Слава ЗСУ!

Хтось постукав у двері. Полковник квапливо сховав телефон під плед.

Увішла доглядальниця.

- Ну як ви тут? - спитала вона.- Добре поводились?

- Так,- машинально відповів старий. Він майже не бачив нічого довкола. Той стукіт у двері захопив його зненацька, і частина його єства й досі залишалася далеко звідси, в іншому місті. Він чекав, поки до нього повернеться свідомість,- без цього він не міг відповідати на запитання, поводитись розважливо, бути чемним.

- Я прийшла зміряти вам пульс.

- Не тепер,- відказав старий.

- Чи не надумали ви кудись піти, га? - посміхнулася доглядальниця. [438]

Полковник незворушно поглянув на неї. Ось уже десять років він не виходив з дому.

- Ану, дайте руку.

її тверді, вправні пальці, мов точний прилад, шукали в його пульсі приховану недугу.

- Ви чимось збуджені. Що ви робите? - запитала вона.

- Нічого.

її пильний погляд спинився на порожньому телефонному столику. І саме в цю мить за дві тисячі миль долинув ледь чутний гудок автомобіля.

Доглядальниця дістала з-під пледа телефон і тримала його проти полковникового обличчя.

- Ну навіщо ви самі собі шкодите? Ви ж обіцяли не робити цього. Виходить, ви ворог власному здоров\'ю, еге ж? Збуджуєтесь, забагато говорите. А ще оті хлопчиська товчуться довкола...

- Вони сиділи собі тихенько й слухали,- сказав полковник.- А я розповідав їм про таке, про що вони ще ніколи не чули. Про буйволів, про бізонів. Це була справа варта заходу. І я не шкодую. Я наче горів увесь і відчував, що я живий. І нехай таке збудження вкорочує віку - дарма, краще швидко згоріти, ніж коптити небо. А тепер віддайте мені телефон. Коли вже ви не пускаєте хлопців, щоб вони чемно посиділи коло мене, то я хоч побалакаю з кимось на відстані.

- Вибачайте, полковнику, але я буду змушена розказати про це вашому онукові. На тому тижні я сама відмовила його забрати у вас телефон. Та, мабуть, тепер не стану заперечувати.

- Це мій дім і мій телефон. І гроші вам плачу я!- сказав полковник.

- За те, щоб я доглядала вас і не давала вам збуджуватись.- Вона відкотила крісло у протилежний кінець кімнати.- А тепер, молодий чоловіче, до ліжка!

Але й у ліжку він обернувся до телефону й не спускав з нього очей.

- Я на кілька хвилин вийду до крамниці,- сказала доглядальниця.- А щоб ви знов не надумали дзвонити по телефону, вивезу ваше крісло в передпокій.

І викотила порожнє крісло за двері. Потім полковник почув, як вона набирає номер на телефонному апараті внизу, у вестибюлі.

Чи не в Мехіко вона дзвонить? Та ні, не наважиться! [439]

Грюкнули надвірні двері.

Полковник пригадав собі минулий тиждень, що його провів тут, у цій кімнаті, сам-один... і свої таємні - наркотично-п\'янкі телефонні дзвінки, такі собі місточки, перекинуті через хащі вмитих дощем тропічних лісів, через голубувато-лілові плоскогір\'я, через озера й гори... і розмови, розмови... з Буенос-Айресом... з Лімою... з Ріо-де-Жанейро...