Слава ЗСУ!

- Лишається серпень,- мовив Дуглас.- Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.

- Бам... Вам... Не мова, а жалобний подзвін,- сказав дідусь.- Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі [444] рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни... Ну, як воно на смак?

- Xy! Чистий вогонь!

- А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п\'ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева - і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!

Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: Відіжмуся чотири рази, перекинуся два, залізу на одне дерево - та й досить!

●

Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п\'яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону Води - морозиво і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: Старожитнє цитринове з ваніллю... - Білл Форрестер вигукнув:

- Оце воно!

- Так, сер,- докинув Дуглас.

Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. їй було дев\'яносто п\'ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.

- Молодий чоловіче,- звернулася вона до Білла Форрестера,- ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.

Білл Форрестер шанобливо вклонився. -- Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною,- сказала міс Луміс.- Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші [445] речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.

- Ти, напевне, Із Сполдінгів,- мовила міс Луміс до Дугласа.- Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви - Вільям Форрестер. Ви пишете для Кронікл, і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.

- І я вас знаю,- сказав Білл Форрестер.- Ви - Гелен Луміс.- Він завагався, тоді додав:- Колись я був у вас закоханий.

- Ну що ж, такий початок мені до вподоби.- Стара спокійно набрала ще ложечку морозива.- Він створює рунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб\'єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят... атож, сімдесят років тому.