Слава ЗСУ!

- Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.

- Просто я не боюся,- відказала Лавінія.- І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.

- Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.

- Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.

- А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?

- Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу! [473]

- Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.

- Випий чашку й за мене. На добраніч.

Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. За п\'ять хвилин,- подумала вона,- і я буду вдома. За п\'ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім...

Раптом вона почула чоловічий голос.

Віддалік, між деревами, хтось співав:

- Де ж літня ніч, місяць і ти...

Лавінія наддала ходи.

Голос співав:

- В обіймах моїх... дівоча краса...

У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.

Якщо припече,- подумала Лавінія,- побіжу й постукаю в чиїсь двері.

- Де ж літня ніч... - виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця,- місяць і ти... Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!

- Полісмен Кеннеді!

Авжеж, то був не хто інший, як він.

- Проведу-но я вас додому.

- Дякую, я дійду сама.

- Та вам же на той бік яру...

Так,- подумала Лавінія,- але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..

- Не треба мене проводжати,- сказала вона.- Я швидко перейду.

- Тоді я почекаю тут,- сказав полісмен.- В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.

- Дякую.

Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. Ну, ось воно,- подумки мовила вона сама до себе.

Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків [474] сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. Через три хвилини,- подумала Лавінія,- я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд.

І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.

- Один, два, три, чотири, п\'ять, шість, сім, вісім, дев\'ять, десять... - лічила вона пошепки.