Слава ЗСУ!

У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення потонулих у ріці, за дерев’яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.

- Чи можу я бачити голову правління? - ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.

Це, здавалося б, простісіньке запитання чомусь так стурбувало того сидня, що він навіть перемінився на виду. Косуючи в тривозі очима, він промимрив невиразно, що голови немає.

- Він у себе на квартирі? - спитав Поплавський. - У мене нагальна справа.

Сидень відповів знову-таки дуже невиразно. Але все ж можна було здогадатися, що голови на квартирі нема.

- А коли він буде? Сидень нічого не відповів на це, а якось тоскно подивився у вікно.

“Ага!” - сказав сам до себе промітний Поплавський ї спитав про секретаря.

Дивний чоловік за столом навіть побуряковів від натуги і сказав нерозбірливо знову-таки, що секретаря також немає... коли він прийде, невідомо і... що секретар заслаб...

“Ага!” - сказав собі Поплавський. - Але ж хто-небудь є в правлінні?

- Я, - слабким голосом відгукнувся чоловік.

- Бачте, - ваговито заговорив Поплавський, - я єдиний спадкоємець покійного Берліоза, мого небожа, що загинув, як вам відомо, на Патріарших, і я маю обов’язком, згідно з законом, перебрати спадщину, що міститься в нашій квартирі номер п’ятдесят...

- Нічого я не знаю, товаришу, - тоскно перервав чоловік.

- Але, зважайте, - гучним голосом сказав Поплавський, - ви член правління і зобов’язані...

І цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Побачивши приходня, сидень за столом зблід.

- Член правління П’ятнажко? - спитав приходень у сидня.

- Я, - ледве чутно відповів той.

Приходень щось пошептав сидню, і той, цілковито знічений, піднявся зі стільця, і через кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.

“Ото халепа! І треба ж було, щоб їх відразу всіх...” - прикро думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір і поспішаючи у квартиру № 50.

Тільки-но економіст-планувальник подзвонив, двері розчинилися, і Максиміліан Андрійович увійшов у напівтемний передпокій. Здивувала його дещо та притичина, що незрозуміло було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці.

Максиміліан Андрійович кахикнув, потупав ногами, і тоді двері кабінету розчинилися і до передпокою увійшов Коров’єв. Максиміліан Андрійович уклонився йому чемно, але з гідністю, і проказав:

- Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком... Але не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив з кишені брудну хусточку, уткнувсь у неї носом і заплакав.

- ...покійному Берліозові...

- Як же, як же! - перервав Коров’єв, віднімаючи хустку7 від обличчя. - Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! - Тут він затрясся від сліз і почав вигукувати: - Горе яке, га? Що ж це воно таке діється? Га?

- Трамваєм задавило? - пошепки запитав Поплавський.

- Начисто! - крикнув Коров’єв, і сльози в нього ручаями побігли з-під пенсне. - Начисто! Я був свідком.

Вірите - раз! Голова - геть! Права нога - хруп, надвоє! Ліва - хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять! - І, не мавши, очевидно, сили стримувати себе, Коров’єв ткнувся носом у стіну біля дзеркала і почав здригатися в риданнях.