Слава ЗСУ!

- Ви правильно сказали, - говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, - що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.

- Я вибачаюсь, - гукнув Коров’єв, - це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, - і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: - А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, - і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, - десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.

- Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, - набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.

- І ваш документик також, - вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: - Усе, мессіре!

- Ні, не все, - озвався Воланд, відриваючись від глобуса. - Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.

Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:

- Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! - Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: - А я ж усе знала, куди ви ходите.

- Хатні робітниці все знають, - докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, - це помилка гадати, що вони сліпі.

- Чого ти хочеш, Наташо? - спитала Марґарита. - Повертайся на віллу.

- Серденько, Марґарито Миколаївно, - благально заговорила Наташа і стала на коліна, - упросіть їх, - вона зиркнула на Воланда, - щоб мене відьмою залишили.

Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. - Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.

Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.

На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.

- Ось кого з особливим задоволенням відпущу, - сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, - з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.

- Я дуже прошу видати мені посвідку, - заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, - про те, де я перебув попередню ніч.

- А для чого? - суворо запитав кіт.

- А для того, щоб надати міліції й дружині, - твердо проказав Микола Іванович.

- Посвідок ми звичайно не видаємо, - відповів кіт, насупившись, - але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.

І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.

- Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування... постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши “кнур”. Підпис - Бегемот.

- А дату? - пискнув Микола Іванович.

- Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, - озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово “сплачено” і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,

- А це ще хто? - гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.