Слава ЗСУ!

Отак відаємо, що рівно через хвилину після пригоди на Смоленському і Бегемот і Коров’єв уже опинилися на тротуарі бульвару, якраз біля будинку грибоєдовської тітки.

Коров’єв зупинився коло ґратчастої огорожі й заговорив:

- Ба! Та це ж письменницький дім! Знаєш, Бегемоте, я дуже багато чув про цей дім гарного та схвального. Приглянься, мій друже, до цього будинку! Приємно гадати, що під цим дахом криється й дозріває ціла безодня талантів.

- Як ананаси в оранжереях, - сказав Бегемот і, щоб зручніше помилуватися кремовим будинком з колонами, виліз на бетонний підмурівок чавунної огорожі

- Цілковита правда, - погодився зі своїм нерозлучним супутником Коров’єв, - серце солодко-моторошно заходиться, коли думаєш по те, що в цьому домі зараз достигає майбутній автор “Дон-Кіхота”, або “Фауста”, або, нехай йому біс, “Мертвих душ”! Га?

- Страшно подумати, - підтвердив Бегемот.

- Так, - вів далі Коров’єв, - подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові “Ревізора” чи, в гіршому разі, “Євгенія Онєгіна”!

- І дуже просто, - знову-таки підтвердив Бегемот.

- Так, - продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, - проте! Проте, кажу я і повторюю це - проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!

- До речі, - зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, - що це вони поробляють на веранді?

- Обідають, - пояснив Коров’єв, - додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан.

А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.

- І я, - відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.

Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди - там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.

- Ваші посвідки? - вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.

- Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? - спитав Коров’єв з подивом.

- Ви - письменники? - своєю колією запитала громадянка.

- Безумовно, - гідно відповів Коров’єв.

- Ваші посвідки? - повторила громадянка.

- Красо моя... - почав ніжно Коров’єв.

- Я не краса, - урвала його мову громадянка.

- О, який жаль, - розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: - Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський - письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? - звернувся Коров’єв до Бегемота.