Слава ЗСУ!

- ї почет цей потребує місця, - продовжував Воланд, - так що хтось із нас у цій квартирі зайвий. І мені здається, що цей зайвий - саме ви!

- Вони, вони! - козлячим голосом заспівав довготелесий картатий, у множині говорячи про Стьопу. - Взагалі вони останнім часом страшенно свинячать. П’ють без міри, лигаються з жінками, використовуючи своє становище, ні чорта не роблять, та й робити нічого не можуть, позаяк нічогісінько не петрають у справі, їм дорученій. Начальству очі замилюють!

- Машину даремно ганяє казенну! - доклепав і кіт, жуючи гриб.

І тут сталася четверта й остання з’ява у помешканні, коли Стьопа, вже зовсім сповзши на підлогу, кволою рукою дряпав одвірок.

Просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий, але навдивовижу широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і ще більше спотворювало без того небачено бридку пику. А до того ще вогненно-рудий.

- Я, - долучився до розмови цей новак, - взагалі не збагну, як він вискочив у директори, - рудий гундосив усе дужче і дужче, - він такий же директор, як я архієрей.

- Ти не схожий на архієрея, Азазелло, - зауважив кіт, накладаючи собі сосиски на тарілку.

- Я це ж і кажу, - прогундосив рудий і, обернувшись до Воланда, додав поштиво:

- Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?

- Тпрусь!! - раптом ревнув кіт, настовбурчивши шерсть.

І тоді спальня пішла обертом довкола Стьопи, і він ударився головою об одвірок і, непритомніючи, подумав: “Я вмираю...” Але він не вмер. Трохи розтуливши очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Поруч щось шумувало. Коли він роздер очі як слід, то збагнув, що шумить море і, більше того, - хвиля погойдується побіля самих його ніг, що, словом, він сидить на самому краєчку молу, що над ним блакитне сяюче небо, а позад нього - біле місто на горах.

Не знаючи, що чинять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і почвалав по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив і плював у море. На Стьопу він вирячився дикими очима і припинив плювання. Тоді Стьопа устругнув таку штуку: став навколішки перед невідомим курцем і мовив:

- Благаю, скажіть, що це за місто?

- Ну й ну! - сказав бездушний курець.

- Я не п’яний, - хрипко відповів Стьопа, - зі мною щось подіялося... я хворий... Де я? Що це за місто?..

- Ну, Ялта...

Стьопа тихо зітхнув, повалився набік, головою вдарився об нагрітий камінь молу.

Свідомість полишила його.