Слава ЗСУ!

- Так ось ви і домагаєтеся, щоб його арештували? Правильно я вас зрозумів? - запитав Стравінський.

“Він тямковитий, - подумав Іван, - слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш”, - і відповів:

- Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, щоб мене якнайшвидше випустили.

- Ну що ж, славно, славно! - відгукнувся Стравінський. - От і з’ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд.

Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні? Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: “А таки розумний”.

Пропозиція професора йому дуже сподобалася, але перш ніж відповісти, він глибоко замислився, морщачи лоба, і, нарешті, твердо сказав:

- Я - нормальний!

- Ну от і славно, - полегшено вигукнув Стравінський, - а коли так, то розміркуймо логічно. Візьмімо ваш учорашній день, - він обернувся, і йому негайно подали Іванів аркуш. - У пошуках невідомого чоловіка, який відрекомендувався вам як знайомий Понтія Пілата, ви вчора діяли так, - Стравінський почав загинати довгі пальці, зиркаючи то на аркуш, то на Івана, - повісили на груди іконку. Було?

- Було, - похмуро погодився Іван.

- Зірвалися з огорожі, пошкодили собі обличчя. Так? Прийшли в ресторан з запаленою свічкою в руці, в самій білизні, і в ресторані побили когось.

Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували в міліцію і просили вислати кулемети.

Потім ви зробили спробу викинутися з вікна. Так? Запитую: чи можна, діючи в такий спосіб, будь-кого впіймати чи заарештувати? І коли ви людина нормальна, то самі відповісте: в жодному разі. Ви прагнете вийти звідси. Будь ласка. Але дозвольте вас запитати, куди ви відразу подастеся?

- Певно, в міліцію, - відповів Іван уже не так твердо і трохи нітячись під поглядом професора.

- Прямо звідси?

- Еге ж.

- А на квартиру до себе не заїдете? - швидко попитав Стравінський.

- Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!

- Так, а що ви насамперед скажете в міліції?

- Про Понтія Пілата, - відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.

- От і славно! - вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: - Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, - звернувся він до поета, - успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! - І він підвівся, а почет його заворушився.

- На якій підставі я знову буду тут? - збентежено спитав Іван.

Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:

- На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з’явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.

- До чого тут кальсони? - розгублено озираючись, спитав Іван.