Слава ЗСУ!

— Тс-с! Тс-с! — закрутив головою сюди-туди Каа.— Колись і я знав, що таке любов. Я міг би вам розказати не одну історію...

— Не зараз! — жваво перебила його Багіра.— Згодом, коли будемо ситі, вдоволені, то якоїсь ясної ночі залюбки тебе послухаємо. А нині наше дитинча в руках Бандар-Логів, і з усього Народу Джунглів вони бояться тільки Каа.

— Атож! Вони мене бояться, і недаремно! Базіки дурні, хвалькуваті, пащекухи — от хто ці мавпи! Нічого путнього від них не діждешся, вашому малюку не позаздриш. То, кажете, як вони мене називали? Жовтою... рибою?

— Черв'яком, земляним черв'яком,— усміхнулася Багіра,— іще багато чого патякали про тебе — соромно повторювати.

— А-а-пс-с! Треба їх провчити, щоб запам'ятали надовго! Так куди вони побігли із дитиною?

— Це тільки Джунглі знають. На захід,— почухав за вухом Балу.— Правду кажучи, ми гадали, що тобі це відомо.

— Мені? Звідки? Я хапаю їх, коли вони трапляються мені на дорозі, але не полюю ні на мавп, ні на жаб у рясці. Хс-с-с!

— Гей, гей, Балу, глянь угору!

Балу підвів морду, щоб розчути, звідки голос, і побачив шуліку Чіля, що кружляв над Джунглями. Призахідне сонце осявало його крила, шуліці час уже було на супокій, а він усе видивлявся в гущавині ведмедя Балу, щоб передати йому звістку.

— Що сталося? — спитав ведмідь.

— Мауглі на тім боці річки! Бандар-Логи сховали його у мавп'ячому місті — у Холодних Печерах. Він просив передати це тобі.

Усі в Джунглях знали, де знаходиться це місце, але рідко хто бував там. Це було старе місто, зруйноване і поховане в лісовій хащі. Звірі не селилися там. Хіба що дикий кабан забреде ненароком, та мавпи товклися. Жоден поважний звір близько не підходив до міста, тільки іноді, в засуху, коли у напівзруйнованих водоймищах і басейнах іще лишалася вода.

— Туди півночі бігти щодуху,— сказала Багіра.

І Балу одразу засмутився.

— Я поспішатиму з усіх сил,— сказав він із тривогою.

— Ми не можемо тебе чекати. Іди вслід за нами. Нам треба поспішати — мені і Каа.

— Хоч ти і на чотирьох лапах, а я від тебе не відстану,— запевнив Каа.

Балу спробував бігти за ними, але швидко захекався, отож вони залишили ведмедя (нехай доганяє їх), і Багіра помчала вперед швидко і стрімко. Та хоч як вона поспішала, величезний удав не відставав від неї. Коли вони дісталися гірської річки, Багіра випередила його, бо перестрибнула потік, але на рівному місці удав знову наздогнав Багіру.

— Клянусь зламаним замком, що звільнив мене, у тебе непогано виходить! — сказала Багіра, коли почало смеркати.

— Я зголоднів,— пояснив Каа.— Окрім того, вони назвали мене плямистою жабою.

— Черв'яком, земляним черв'яком, та ще й жовтим!

— Все одно. Рухаймось далі.— І Каа заструменів стежкою, вишукуючи найкоротший шлях.

Мавп'яче Плем'я у Холодних Печерах і не згадувало друзів Мауглі. Вони притягли з собою хлопчика в це місто і тепер були дуже вдоволені. Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста, і хоча це були суцільні руїни, малюкові все довколишнє здалося прекрасним і сповненим чудес. Якийсь вельможний князь побудував це місто дуже давно на невисокому пагорбі. Досі вгадувалися рештки бруківки, що вела до зруйнованих воріт, де уламки гнилого дерева висіли на іржавих завісах. Дерева вросли корінням у стіни, зубці на стінах розсипалися на порох, ліани вилися із бійниць і повисали на стінах башти кошлатими пасмами.

Великий безверхий палац стояв на пагорбі. Мармурові водограї і двори поспіль потріскалися і вкрилися плямами лишайників, а крізь плити двора, де колись стояли князівські слони, проросла трава і молодий підлісок. За палацом виднілися ряди безверхих будинків, і все місто нагадувало щільники, оповиті темрявою. Тільки ями і вибоїни лишилися на вуличних перехрестях, де колись були колодязі, та ветхі куполи храмів, крізь які проросла дика шовковиця.

Мавпи називали руїни своїм містом і зневажали Народ Джунглів за те, що він живе в лісі. Щоправда, вони не мали ніякого уявлення, для чого збудоване все це і як ним користуватися. Вони забігали в будинки і вибігали з них, або натягали в кутки всілякого мотлоху, шукали одне в одного бліх, зчиняли бійку, потім розбігалися по терасах князівського саду, обтрушували апельсинові дерева чи трояндові кущі і дивилися, як обсипаються пелюстки і плоди. Вони обнишпорили всі переходи, темні завулки і сотні покоїв, але не могли запам'ятати, де вони були, а де іще ні; тинялися поодинці, попарно і купками, вихваляючись одне перед одним, що поводяться, як люди. Вони пили воду із водоймищ, збаламутивши її, потім билися, а потім збиралися в юрбу і бігали містом, галасуючи: