Слава ЗСУ!

Але тепер ця гра життям закінчувалася, і мешканці Джунглів, голодні і виснажені, товпилися на березі всі гуртом: тигри, ведмеді, буйволи, кабани... Вони жадібно хлебтали перебовтану брудну воду і довго стояли, не в змозі зсунутися з місця.

Олені й кабани даремно шукали цілий день щось поживніше за якусь зів'ялу стеблину, буйволи вже не могли знайти прохолоди в мульких заводях, а на полях усе геть висохло. Змії втекли з Джунглів ближче до річки в надії спіймати дивом вцілілу жабку. А коли дикий вепр зачіпав їх своїм рилом у пошуках їстівного, вони, схожі на скручене мотуззя, навіть не кусалися. Річкових черепах давно переловила хитра Багіра, риби глибоко зарилися в твань. І тільки Скеля Миру тяглася, мов довга змія, вздовж обмілини, і мляві хвилі шипіли, торкаючись її розпечених боків.

Саме сюди й приходив Мауглі щовечора в пошуках прохолоди і товариства. Найголодніший із його ворогів навряд чи спокусився б напасти на малого — таким він здавався нещасним: волосся вигоріло на сонці і збилося в жорстку кучму, ребра проступали, ніби пруття в кошику, висхлі ноги й руки були схожі на корчувате коріння. Повзаючи у пошуках їжі, він, до того ж, натер грубі мозолі на колінах і ліктях.

Але — о диво! — очі з-під сплутаного чуба зоріли спокійно і ясно, адже Багіра, його друг і порадник, була поряд.

— Часи нині важкуваті,— розсудливо мовила чорна пантера,— але все це мине, якщо протримаємося до кінця. А як там у тебе в животі, дитино?

— Там дещо є, але що з того. Як ти гадаєш, Багіро, дощі зовсім забули про нас?

— Ні. Ми ще побачимо квітуче дерево махуа і оленят, крутобоких від молодої травиці. Ходімо на Скелю, послухаємо новини. Сідай-но мені на спину, хлопче.

— Тепер не час кататися. Я ще можу триматися на ногах, хоча ми з тобою мало схожі на вгодованих бичків.

Багіра скоса поглянула на свій вгіалий бік і буркнула:

— Учора вночі я зарізала вола в ярмі. Якби він був вільний, я б не посміла напасти на нього. Bay!

Мауглі засміявся.

— сміливі мисливці ми з тобою! Я ось наловив личинок.

І вони з Багірою спустилися сухими і ламкими чагарями ближче до річки, на обмілину.

— Ця вода довго не втримається,— підійшов до них Балу,— погляньте на той берег!

Дальній берег геть витоптали олені й кабани, що сновигали по запилюченій жорстві. На всіх стежках було повно звірів, котрі поспішали до води. Чутно було, як лані та оленята фиркають і кашляють, задихаючись від дрібної куряви, що хмарою нависала над урочищем.

У верхів'ї, коло тихої заводі, що огинала Скелю Миру, стояв дикий слон Хатхі зі своїми синами. Худі, з обвислою шкірою, вони розмірено погойдувалися в місячному сяйві і були схожі на величезні сірі валуни. Трохи нижче розташувалися олені, ще нижче — кабани й дикі буйволи, а на тім боці, де дерева підступали аж до води, було місце для хижаків: тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.

— Звичайно, всі ми підкоряємося одному Закону,— сказала Багіра, заходячи в воду і зиркаючи скоса на вервечку нашорошених рогів і стривожених очей з протилежного боку.— Доброго полювання всім, хто зі мною однієї крові! — додала вона, з насолодою занурюючись у воду. Виставивши один бік із води, вона шепнула крізь зуби: — Коли б не цей Закон, ото було б полювання!

Чутливі вуха оленів піймали останні слова, і рядами прошелестів зляканий шепіт:

— Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!

— Тихше, тихше! — втрутився слон Хатхі.— Перемир'я триває, Багіро, не час нині говорити про полювання.

— Кому це краще знати, як не мені? — хитро сяйнула жовтими вогниками Багіра.— Я тепер їм черепах, ловлю жаб. Тьху! Не завадило б іще вивчитися жувати гілля.

— Нам би цього хотілося те-е-ж! — промекало молоденьке оленя.

При цих словах усі звірі не втрималися від сміху, навіть слон Хатхі мимоволі всміхнувся, а Мауглі, котрий зостався в теплій воді, зареготав і збив ногами піну.

— Добре сказано, Маленькі Ріжки! — муркнула Багіра.— Коли Перемир'я скінчиться, я про це згадаю.— І вона почала пильно вдивлятися в темряву, щоб пізнати оленя при зустрічі.

Загальне пожвавлення охопило всіх. Свині, хрюкаючи, прохали потіснитися; буйволи мукали, перемовляючись на мілині; олені скаржилися одне одному, що вкрай збилися з ніг у пошуках їжі; хтось із них запитував у хижаків з протилежного берега, чи не чували чогось втішного, але новини були нікудишні, а спекотний вітер жужмив над водою сухе листя та галуззя.

— І люди теж умирають за плугом,— сказав молодий олень.— Увечері я бачив трьох, вони лежали нерухомо, а поруч — їхні буйволи. Скоро й ми отак упадемо й не встанемо.