Слава ЗСУ!

— Міста немає. Подивися сюди — коріння розсунуло камені,— переконував її Каа.— Дерева і люди не вживаються разом.

— Ви обоє прийшли до мене з брехнею! Хочете, щоб я повірила, начебто настав кінець моїй службі? Люди мало міняються з роками. А я не міняюся зовсім! Я, я і ніхто інший буду охороницею князівських скарбів! Аж поки сюди не прийдуть жерці і не винесуть мене на світло! Людино зі зміїною мовою, якщо ти зможеш вийти звідси живою, то князі будуть твоїми слугами! Може, нагнешся і візьмеш що-небудь?

— Вона, напевне, божевільна,— спокійно зауважив хлопець.— Не бачу, Мати Кобр, що звідси можна винести.

— Клянусь Сонцем і Місяцем, хлопець втратив розум! — прошипіла кобра.— Дивись, поки я милостива, і ти побачиш те, чого ніхто не бачив із людей!

— Ну, що ж, погляньмо, якщо тобі так хочеться.

Він підняв з підлоги пригорщу чогось блискучого.

— Еге! Це схоже на ті круглячки, якими граються люди. Тільки ці жовті, а ті були коричневі.

Він кинув золоті монети на підлогу і зробив крок уперед. Уся підлога під склепінням підземелля була встелена шаром золотих і срібних монет — вони висипалися з мішків, де раніше зберігалися. На монетах і поміж ними, як у піску під час відпливу, лежали дивовижні візерунчасті срібні сідла для слонів, облямовані бляхами щирого золота, оздоблені рубінами та бірюзою. Там були паланкіни і ноші для княгинь, оковані і оздоблені сріблом та емаллю, з нефритовими ручками і бурштиновими кільцями для завіс; там були золоті свічада зі смарагдовими підвісками; п'ятифутові статуї давніх богів — срібні, з сапфіровими очима; були кольчуги сталеві, оздоблені торочкою із потемнілих перлин; шоломи, всіяні рубінами; щити з черепах та шкури носорога, облямовані та всипані смарагдами по краях, мечі, золоті чаші і кухлі, нефритові браслети, гребінці, кадильниці, безліч перснів, сережок, поясів із шліфованих діамантів, купи опалів, «тигрового ока», сапфірів, рубінів, гранатів і перлів.

Біла Кобра сказала правду: ніякими грошима не можна було поцінувати такі скарби, що добувалися протягом століть війнами, грабунками, розбоєм, торгівлею і збиранням податей. Монетам і самоцвітам не було ціни, а вага золота і срібла, що лежало на підлозі, досягла б, напевне, двохсот або й трьохсот тонн.

Та Мауглі, звісно, не міг зрозуміти, що значать усі ці речі. Ножі його трохи зацікавили, але вони були не такі зручні, як його власний, і він кинув їх на підлогу. Нарешті він знайшов і справді цікаве — це був анкас двофутової довжини, або палиця для слонів, схожа на маленький човновий багор. На її верхівці поблискував круглий рубін, а держак був поцяцькований необробленою бірюзою, отож тримати його було дуже зручно. Нижче був нефритовий обідець, з гірляндою квітів і листя, яке було зроблене зі смарагдів, а квіти — з рубінів. Решта держака була виготовлена із слонової кістки, а гостряк і гак — сталевий із золотою карбівкою, яка зображувала полювання на слонів. Малюнки нагадали Мауглі його друга Хатхі, і це зацікавило хлопчика.

Біла Кобра повзла за Мауглі.

— Ну, хіба не варто віддати життя за те, щоб усе це побачити? Я виявила до тебе велику милість.

— Не розумію,— відповів Мауглі.— Вони тверді й холодні і зовсім непридатні для їжі. Але оце,— він підняв анкас,— я хотів би забрати з собою. Ти кажеш, що все це твоє. Так подаруй мені оце, а я принесу тобі жабок на вечерю.

Біла Кобра аж затремтіла зловтішно:

— Звичайно, я подарую його тобі, але на той час, поки ти тут.

— Я хочу вже піти звідси. Тут темно й холодно. Проте я хочу забрати цю колючу річ у Джунглі.

— Поглянь собі під ноги! Що там лежить?

Мауглі підібрав щось біле і гладеньке.

Це людський череп,— сказав він.— А ось іще два.

Багато років тому ці люди прийшли, щоб забрати скарб. Я поговорила з ними в темряві, і вони заспокоїлися.

— Та навіщо мені цей скарб? Якщо ти дозволиш мені взяти анкас, я вважатиму своє полювання вдалим. Якщо ж ні — все одно це буде добре полювання. Я не ворогую з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Заповітне Слово твого племені.

— Тут тільки одне Заповітне Слово — моє!

Каа кинувся вперед, зблиснувши очима.

— Хто просив мене привести сюди Людину?

— Я, звичайно,— прошелестіла стара кобра.— Я вже давно не бачила людей, а цей хлопчик ще й говорить по-нашому.

— Але про те, щоб убивати, не було й мови! Хіба я можу повернутися в Джунглі і розповісти всім, що сам повів його на смерть?

— Я не кажу про вбивство дочасно. А якщо тобі треба піти — он діра в стіні. А тепер помовч, жирний вбивцю мавгі! Варто мені торкнутися твоєї шиї — і Джунглі тебе більше не побачать! Ніколи ще Людина не виходила з печери живою! Я охорониця скарбів у князівському місті!